РОЗДІЛ 20.

Секунда! За одну секунду відбувається обвал на біржі — ця секунда зробить одних казково багатими, а інших — жебраками: ось яке значення і вплив має одна секунда! Одна секунда, одна мить — і ось я вже в іншому часі й в іншому просторі… я блукаю своєю віллою в Римі, існуючи в епоху Цезаря: я торкаюсь стін свого дому, я відчуваю холод мармуру — він пронизує мою сутність наскрізь… вілла занурена в морок, у напівтемряву, вона випромінює холод, попри те що повниться життям… такою була тоді епоха, сучасній людині цього ніколи не збагнути… що таке відсутність світла і тепла, а також їх наявність у тому розумінні, яке тоді існувало. Я вдягнений у тогу — сьогодні всі дивилися б на мене, як на блазня, але в Римську добу всі захоплювались мною й прагнули бути одягненими в ту ж тканину і матерію… Матерія… що вона для мене, як громадянина Риму, людини Ренесансу, Жермена де Сен-Пре? Завжди одне й те саме, бо змінюється лише форма, а не метафізична сутність… Матерія — це тканина буття, що містить у собі саму історію, що є її свідком: це секунда часу, що ніби застигла і закристалізувалась, зберігаючи в собі історію, а також частково її суть — це знаки і символи, крізь які можна побачити не лише минуле й майбутнє, а й зрозуміти теперішнє. Як громадянин Риму я сприймав її як інструмент для реалізації ідей вищої волі й вищої свідомості — хіба я не був близьким до істини? Торкаючись мармурових стін свого дому, запалюючи факели й проходячи крізь завіси, я водночас торкався сенсу, запалював свою свідомість і метафізично входив у брами Всесвіту: завдяки цим формам, цим вираженням, сенс відкривався мені — метафізичний код ставав мені доступним. Вдивляючись у суть своєї вілли, вивчаючи кожен її атом, я пізнавав суть і сенс Риму — будучи тлінною, матерія водночас залишається нетлінною, бо знаходить продовження свого життя в інших формах… коли ця вілла буде зруйнована, з її каменю зведуть, можливо, храм, надгробок, ферму або маяк… моєї вілли більше ніколи не буде, але вона житиме! Те ж саме стосується і Риму… Про це говорить моя концепція уробороса — усі ті руйнації минулого, кожна секунда минулого є фундаментом для секунди майбутнього: на цих брилах і каменях також тримається наше сьогодення… вона говорить про це за допомогою слова — не просто сукупності символів і знаків, а засобу, що має властивості змінювати, перетворювати сприйняття реальності: слово — це матерія, закарбована в нематеріальній формі, це метафізичне у форменній безформності… це те, що фіксує й визначає, залишаючись матеріально невиявленим… слово — це секунда, імпульс, рушій мого уробороса, те, що змушує його вічно обертатися, робить його зацикленим, а отже — досконалим… це одиниця, цеглинка, атом у побудові храму, що у своїй сукупності утворюють унікальну структуру, водночас ніби втрачаючи себе й розчиняючись в інших, подібних до себе, але насправді яскраво виявляючи свою самобутність, унікальність та індивідуальність… це день у нескінченному, вічному коловороті часу… це обмеження, це посудина, яка не дає вмісту в ній розпорошитись, перетворившись на хаотичну безформну масу… це те, що можна віднайти, подібно до артефактів давнини, в самій історії не лише людства, а й природи, метафізики… це те, що здатне скам’яніти і застигнути, залишившись своєрідним монументом, реліктом для тих, хто буде після, для нащадків… слово — це секунда, а секунда — це слово… слово Всесвіту, вічності, Бога!.. це прагнення й спроба висловити те, що висловити неможливо, це суб’єктивне сприйняття об’єктивних фактів і істин, це те, що ніколи не може претендувати на істину, попри те, що може містити певний сенс… це те, що саме по собі не є таємницею, загадкою, енігмою, але за допомогою чого можна відкрити скриню з нею, дістати метафізичний код із безодні й надр Всесвіту… це те, що дозволяє говорити з вічним мовчанням, але саме по собі ним не є… Ось відповідь, чому не потрібні слова або ж не доречні з тими, хто здатен бачити — вони говорять з тобою мовою безмовності, метафізичною мовою: так зі мною говорить і буде говорити вона… мені не будуть потрібні слова, перебуваючи поруч із нею — їй не треба буде називати мене на ім’я, бо між нами буде вічність, але не та, що розділяє, а та, що єднає… вона не здатна говорити цією мовою ні з ким, окрім мене — ніхто її не розумів і не розуміє… не будучи самотньою, вона завжди почувалася ізольованою… так вона навчилась спостерігати, дивитись в акваріум, перебуваючи не в ньому, а поза його межами… я відчуваю тебе… скільки ж ти пройшла випробувань і розчарувань — так, цей світ не такий, яким нам його малюють і уявляють… він глибокий, і ти проникаєш у саму його серцевину, як і я — ти усвідомила, що багато чого, нав’язуваного нам суспільством як сенс життя, не містить його в істинному значенні… всюди ти шукала справжнє й живе, але бачила лише штучні квіти поруч… я відчуваю тебе! я знаю тебе! Ти любила, любила до мене, але без глибини — це була пристрасть без суті: тобою захоплювались, тебе оспівували, тебе представляли як загадку… але тебе не намагались, не прагнули зрозуміти й розгадати!.. ти була чарівною перлиною, але ніхто не намагався пізнати природу твого походження й твою сутність… ти їм подобалась, тебе любили, і їм цього було досить… для них ти була образом, милим, чарівним створінням із плоті й крові, але не сутністю, не єством, не метафізичним кодом… ти любила, ти мала прихильність, але це був храм без вогню в його самому серці, це були найвишуканіші свічки, але без іскри… ти не впізнавала в них рідне, попри те що довго, томно, вірно й ніжно любила… так, з часом, несвідомо, ти ще більше наблизилася до мене, зробивши крок назад від суспільства й світу… ти занурилася в себе і почала шукати… так ти й знайшла мене… спершу — ідейно, подумки й чуттєво… а потім і мої твори… мене самого… Жермена де Сен-Пре! Ти живеш, ти дихаєш, повністю занурена в саму себе, безперервно обробляючи у своїй душі родючий сад — ти самотня, але не в порожнечі… ти бережеш місце для мене, бо тобі відомо, відомо метафізично, що наше возз’єднання неминуче… ти — це моє світло й барва мого життя після концепції, те, що не дозволить мені остаточно зануритись у вічну безмовність і в справжній, істинний сон, а точніше — в справжнє, істинне життя… ти — це моя перша й остання істина в людській формі після концепції… ти… це всі барви мого життя… білий, чорний, червоний, синій, зелений, жовтий, фіолетовий… ти… це моя істина, моє знання, моя кров, моя вічність, моя гармонія, моє осяяння, моя містика… ти… це моє найточніше відображення і продовження… ти… це форма існування моєї ідеї… ти… це секунда, в якій укладена вся вічність… ти і є моя концепція, одна з її форм… жива і така, що дихає!.. Щастя! Перебуваючи поруч із тобою в безмісячну ніч в абсолютній тиші, я дивитимусь разом із тобою на небо, на Чумацький Шлях та інші зорі, безперервно пізнаючи велич Творця Всесвіту, проймаючись при цьому священним і сакральним трепетом… мільярди зірок світять для нас і посміхаються лише нам двом — ось наші справжні цінності, ось наш справжній Бог і ось наше справжнє щастя!