РОЗДІЛ 19.

Секунда! За одну секунду вимовляються важливі слова для людини – «так» під час весільної церемонії або ж «я вагітна» у повсякденному житті: це секунди, це миті, які повністю визначають подальше життя людини, для когось стаючи причиною найбільшого щастя або ж найбільшої трагедії в одній із її форм… після таких слів життя вже ніколи не буде таким, як раніше. За одну секунду відбувається все найважливіше в нашому житті – ми можемо створити свій новий шлях, виконуючи передначене, або ж усе зруйнувати, несвідомо все те ж саме виконуючи: в ці хвилини мені згадуються безліч історій, коли деякі жінки, зробивши помилкові вибори у своєму житті, будучи одруженими і розлученими, з дітьми і без них, прагнули залатати свої помилки моїм життям і свободою – ніхто їх не змушував виходити заміж за тих людей… народжувати від них дітей і згодом розлучатися… за одну секунду, в пориві емоцій і пристрасті вони приймали рішення, їм хотілося бути поруч із брутальними та фізично сильними чоловіками, а потім… вони невпинно звинувачують життя, долю, Всесвіт і Всевишнього в несправедливості. Витративши всю свою молодість на модні клуби, веселі зустрічі та захопливі миті, наближаючись до віку, коли починаєш розуміти справжню ціну слів і вчинків, вони розчаровуються в людях, у всьому, але тільки не в собі – вони вважали і досі вважають свої вибори правильними, але тільки з ними вчинили погано… тільки вдуматися! Я, день і ніч творячий свою концепцію, я, що поклав на її вівтар насолоду, задоволення та час своєї молодості, ночами виводячи рядки «Джерела життя», маю й змушений рятувати ту, що жила без мети, що приймала інстинктивні та миттєві рішення в пориві почуттів задля власного задоволення… через її помилки я, той, хто має мету, принципи і покликання, повинен розплачуватися? Справжнє божевілля! Зрадити концепцію, самого себе лише заради того, щоби врятувати її, саму колись впійману в пастку статевого інстинкту? Ні! Дивовижно, але ж вони вважають, що я саме «повинен» це зробити – ти «повинен» урятувати! Що означає «повинен»? Тобто моє життя для них – ніщо? Моє життя для них – ніщо, якщо воно має врятувати іншу – отже, та, інша, важливіша за моє, якщо спасіння її життя тотожне моїй смерті? Хто вона? Лейкопластир, що «повинен» заклеїти чиюсь шалено розтяту рану? Хіба я не така сама людина, що до чогось прагне і має певні цілі? Чому вони вважають мене тим, ким можна залатати помилки минулого, а не тим, хто заслуговує на власне щастя? До речі, про заслуги… Хіба вони не думають про те, що коли я оберу їх, я стану наймерзеннішим і найпрезирливішим зрадником щодо тієї єдиної, що призначена мені, що була чиста душею і тілом, не розтринькувала їх, але берегла в найважчі миті для мене, що прагне до мене не задля чогось, а через щось? Ким я буду в її очах, зраджуючи навіть самого себе заради миттєвих, ефірних та ефемерних утіх? Чи можу я зректися тієї, що призначена мені самим Всевишнім в ім’я тієї, яка ніколи у своєму житті не думала про майбутнє? Ні! Я не зраджу ту, для якої ім’я Жермен де Сен-Пре буде святим і сакральним, а не просто міткою, назвою препарату, що втамовує біль або ж звільняє від нього – для неї, справжньої, я завжди буду зорею на небесному полотні: це ціль, це світло і… і вони гріють, якщо вміти бачити, якщо доторкнутись до них, якщо відчути, що вони живі! Вона дивитиметься на мене не так, як ті – щоби я забезпечував, допомагав, був батьком їхніх дітей, народжених від інших осіб – а як на того, хто звершив неможливе: став завершеним, бо виконав своє призначення – в такі миті тобі не треба ні багатства, ні слави, ні визнання… тобі більше не потрібно нічого створювати, бо все вже створено… Жермен де Сен-Пре! Для неї це ім’я буде чимось міфічним, незбагненним, святим і сакральним – це ім’я легенди, ім’я, що породжує легенди, це знак і символ: в очах же тих, хто прагне земного й матеріального, це ім’я буде втіленням дитячої химерності – навіщо гратися у великого письменника і брати дивний, старовинний псевдонім, що відсилає до аристократичного французького походження? Їм цього не зрозуміти… бо в мені, Жермені де Сен-Пре, живе половина того самого Сен-Пре, що був колись створений пером Руссо ще задовго до написання мого першого твору «Джерело життя» і шукав своє ім’я, своє призначення, свою справжню мітку – знайшовши її, я взявся творити. З-під мого пера зійшло «Джерело життя» – те, що було створено мною в 22 роки: що у свої 22 роки робили ті жінки, чиє життя – секунда, мить, слово? У 22 роки, у мить найвищого сяйва життя, коли більше за все хочеться виявити себе світові й з’єднатися з ним, я, перебуваючи у своїй скромній, але не безживній келії, творив, мов павук павутину, в темряві останні слова й рядки того, що стало фундаментом, першим кроком моєї концепції – тоді я узрів свої ідеї, свою філософію, свій літературний стиль. Кожне слово, кожен рядок, кожна сторінка концепції створена такою, якою вона й має бути, якою їй судилося бути – «Джерело життя» не створене стилем, що нагадує літературу того часу, воно створене людьми того часу, так, як вони писали, думали і відчували: саме з цієї причини багатьом з тих, хто не здатен зріти, цей твір незбагненний – їм не зрозуміти ту епоху, тих людей і ті події, бо вони існують у часових рамках, у теперішньому і цілковито зациклені на собі… я ж, той, хто поза часом, володію знанням усіх епох, бо мені відомий метафізичний код Всесвіту, бо я творець, творець філософського каменя, що дарує вічне життя… У 22 роки… коли вони переписувалися в месенджерах і користувалися різними браузерами для виготовлення шпаргалок, я дописував останні слова тієї самої книги, що не шукала стилю, але вже його містила, що не прагнула наслідувати класику, але стала нею для тих, хто зріє, що містить таку деталізацію епохи, що тобі підвладно відчути запахи зілля, справжнього зілля, в домі Уейнрайта, уявити до найменших дрібниць пістолети й побачити опис корабельної аварії настільки докладно, що навіть люди, обізнані в науці кораблебудування XVIII століття, мимоволі відчувають жах від захоплення… «Джерело життя» – не описує історію і не розповідає її – воно і є сама історія!.. і вона монументальна! Хіба в історії, у нашому житті не все так само деталізовано? Хіба ми не знаємо назви ліків на нашій полиці в шафі, марки й моделі інструментів, приладів та місце, звідки вони походять чи де виготовлені? Хіба не відомо нам будову автомобілів і літаків до найменшого механізму? Це історія – в неї немає поділу на нашу історію й їхню, наших предків, історію: вона єдина, водночас будучи замкненою й циклічною… У ту саму годину, коли інші в 22 роки ще й не наблизилися до першої сходинки Парнасу, я вже сидів на його вершині, створивши свій opus magnum – усі вони, сучасні літератори, а також переважна більшість письменників минулого, йдуть найпростішим шляхом: шляхом жаги слави, визнання, багатства – це копирсання, жалюгідний рух метеликів біля багаття істини… той же, хто самобутній, той стає частиною цього багаття, той стає ним самим!.. «Джерело життя»… такі твори творяться не натхненням, не розумом, не душею, а дисципліною – тим, що змушує тебе йти крок за кроком, тим, що дозволяє дійти до самого кінця… до нетлінної величі!