РОЗДІЛ 17.

Секунда! За одну секунду мікросхема подає сигнал, що запускає комп’ютер, на якому, своєю чергою, зберігається важлива інформація й за допомогою якого здійснюються виняткові дії – одна секунда, один атом, якого ніхто ніколи не помічає і не прагне помічати, але без якого не існувало б глобальних, масштабних процесів і наслідків. Секунда! Наскільки ж вона важлива у світі – в об’єктивному світі і в світі суб’єктивного людського сприйняття? Секунда у контексті людського сприйняття – це погляд на щось; ось, я наведу декілька прикладів таких секунд... Погляд на право – щосекунди він може бути суб’єктивно різним, змінюватися, проте об’єктивно залишатися завжди незрушним: об’єктивним – у силу вселенського аспекту цього слова... то чим є для мене право саме в цю мить і саме в цю секунду? Це те, що містить у собі істину, а відтак ніколи не походить від людей – це втілення, одна з форм Волі Всевишнього, що встановлює, визначає, змінює ті чи інші закони й принципи буття... у Всесвіті існують свої процеси, явища, стани, які ми можемо визначати й обмежувати для свого сприйняття людськими словами... безумовно, одне з них нашій теперішній формі було б доречно назвати вселенським правом, якщо вона повсюдно прагне до обмежень. Первісно, перебуваючи в людській формі, міркувати про глобальне й масштабне – нерозумно, тож необхідно звернути увагу на те, що суб’єктивне, а отже хибне, вторинне: наприклад, такі категорії як закон, мораль, справедливість – будучи породженням людської думки, волі та почуттів, вони у своєму хаотичному божевіллі не здатні доповнювати, пояснювати одне одного і не суперечити одне одному... ось чим Всевишній відрізняється від людини... і той і той, будучи творцями, настільки по-різному підходять до фундаментальних принципів, до основ своїх творінь – в одному випадку панує хаос, в іншому – гармонія... Дозволивши людині, своєму творінню, творити, Він тим самим зробив її богоподібною, що вона, частково осягнувши, використовує не тільки проти свого Творця, але й проти себе, вважаючи, безумовно, марнославно і з гординею, що вона вище за Творця, що вона створила Бога, а не Бог її... Людська форма! Жалюгідне, нікчемне убрання! Воно прагне жити у світі «законів» і «справедливості», при цьому саме визнає, що закон не завжди відповідає «істині» і не завжди «правий», а «справедливість» не завжди втілена у формі закону – такі дитячі, наївні, дурні помилки робить той, хто вважає себе вершиною всього, вінцем творіння, хоча насправді є лише користолюбною й матеріально спрямованою сукупністю атомів живої плоті, яка скоро згниє, розчиняючись у землі з тією ж пихою, з якою її душа, що є не сяйною всесвітом, а нікчемною піщинкою, розчиниться в безодні вічності... У тому бутті, у бутті Всевишнього, а не у людському сприйнятті буття, існує лише один закон – той, що передвизначає і передбачає все, якого не здатна змінити жодна воля чи влада! Погляньте ж на людське право і його закони – воно недосконале, бо суперечить саме собі: вони створюються не для полегшення життя цієї форми, а з примхи й інтересів тих, хто «вище», як їм здається, за «когось» – справжній закон, закон Всесвіту, Всевишнього, неможливо підкупити або спотворити: він існує незалежно від того, що написано в людських законах, кодексах, указах... більшість яких творяться в ім’я системи та її збереження. Право держави – це не право істини, бо часто, а точніше здебільшого, воно суперечить догмам Всесвіту й Всевишнього, тим самим виконуючи їхню волю: в ньому немає істини, бо її там і не може бути… Свобода, в яких би проявах і формах вона не існувала, завжди важливіша за закон, бо життя птаха завжди цінніше за штучні тенета – свобода в тому розумінні – це не анархія, вони не синоніми: свобода – це найвища й усвідомлена відповідальність перед Богом, Всесвітом і самим собою… Подібно до того, як я проводжу алхімічні процеси в метафізиці, правителі держав, використовуючи реторти-закони, коштовні метали й метали прості, здійснюють алхімію з суспільством і в суспільстві: вони трансформують і змінюють його не з вищою метою, а заради свого збагачення й вічного життя… Для них право і закон – це папери з печатками: для мене ж право і закон – це рух травинки і подих вітерця… те, що зафіксовано й запечатано в самому коді буття Всесвіту – кодекс, вплетений у саму природу метафізики… це закон долі, що діє й реалізується завжди, незалежно від людського розуміння і сприйняття… це закон, якого не можна пояснити, бо він доступний лише для метафізичного зору й усвідомлення… і дотримання цих законів, законів Всесвіту, значно гідніше й «справедливіше», ніж сліпе дотримання встановлених державою обмежень твоєї свободи форми, але не єства, бо метафізично твоя сутність завжди вільна, попри свої розміри, якісні й кількісні характеристики. У мені немає анархізму, коли я творю ці рядки, але й немає сліпого підкорення – я тільки-но, лише прагну ще дужче узріти те, що знаходиться за завісою, за кулісами буття… То чим же є для мене будь-яка держава як форма і як сутність? Лише тимчасовим механізмом, однією з ланок пазлу людської форми, що є миттєвим, ефірним і ефемерним фактом, який не містить у своїй суті ні добра, ні зла – вища істина, вище знання і вища влада ніколи не можуть бути обмежені межами держав: вони існують поза ними, а не в них. Держава – форма, що не має священної і сакральної природи, це інструмент, механізм матеріального світу, створений для підтримки його існування – безумовно, матеріального світу в людському розумінні й сприйнятті. Іноді вона може бути корисною людській формі й навіть творити добро, але здебільшого ця оболонка є знаряддям, що породжує насильство, страх і омани… Людська форма не може існувати без таких організацій як держава – хай вони й тимчасові, але й без них люди не можуть: кожна держава, дводенна чи тисячолітня, приречена на загибель, бо кожна з них збудована на принципах влади й сили, а не на фундаментальних законах буття – саме тому так структуровано, втілюючись, метафізичний код Всесвіту. Рим, Вавилон, Карфаген, Французька імперія, Третій Рейх, СРСР – де всі ці держави? Це не більше ніж приклад неминучого краху й загибелі форми, оболонки держави – після них залишаються лише люди. То хіба ж є вона, держава, чимось більшим, аніж буденною, нічим не визначною ілюзією чогось вічного, постійного, вищого, священного і сакрального? Всі вони породжуються лише через страх – потребу захистити те, чого боїшся втратити... життя, здоров’я, цінності... але що ти все одно втратиш зі смертю: парадокс? Держава… те, що часто знищує унікальне й велике, нічого не даруючи і не породжуючи навзаєм – лише по-справжньому великі люди, хай не фізично, то безумовно метафізично, прагнуть вийти за межі держав: цих кайданів, обмежень, цих темниць – нікого держава не ненавидить більше, ніж тих, хто мислить інакше, ніж вона, хто мислить самобутньо й вільно… На цьому етапі розвитку людської форми ідеальна держава не лише неможлива, а й недосяжна – люди, будучи схожими фізично, не є схожими й ідентичними всередині: навіть у суспільстві найвищих цінностей неможливо зробити ідеальним те, що саме по собі є обмеженням і сковуючим інструментом, на папері ридаючим формальне закріплення і захист природних прав.