РОЗДІЛ 16.

Секунда! Ось, перед моїм метафізичним зором з’являється Вона — саме Вона! Для мого свідомого це втілюється, немов видіння — та насправді, метафізично, я поруч із Нею: ось, я бачу Її — ніжне темне волосся, вона нижча за мене зростом, тендітна тілобудова, їй 22–23 роки, і — що найважливіше — маленька витончена чорна родимка на щоці, точно по центру між її милим лівим оком і краєчком пухких лагідних вуст… це найважливіше, бо саме за нею я впізнаю Її у дійсності, зрозумію, що це саме Вона!.. вбрана вона була в прості джинси темного відтінку та таку ж просту темну футболку… ми піднімалися сходами її під’їзду, мило й захоплено про щось розмовляючи, а потім вона відчинила двері своєї квартири і недбало кинула маленьку сумку на комод… у ці миті я не зводив із неї погляду — я захоплювався Нею… ніжно притягнувши за талію її тендітне тіло до себе, моя сутність злилася з її єством у поцілунку, який здавався мені самою вічністю й тривав цілу вічність: того ж самого жадала і вона, бо я відчував і осязав її не лише фізично, але й кожною фіброю своєї чутливої душі… Вона! Я відчуваю, я знаю, що вона чекає на мене — і я, творячи крок за кроком свою концепцію, дедалі ближче наближаюсь до Неї! Я узрів Її, хай і не до кінця — та чи завершив я вже уроборос? — але все ж, узрів: вона явила мені свій знак, символ, мітку, за якою я зможу ідентифікувати її фізично, коли в моїй свідомості виникатимуть сумніви, а метафізично я дріматиму — вона знищила сумніви, питання й страхи… своїм метафізичним явленням мені й з’єднанням зі мною. Поцілунок… я досі відчуваю його солодкість — у ньому не було часу, але було дещо більше… то було одкровення вічності!.. Вона… вона не прийде випадково, вона… не з’явиться раніше за призначений час! Я узрів її тому, що вона вже наближається, вона дарує мені знаки… на кшталт цього та намальованого сердечка на вікні моєї машини — вона мовить про себе й про свій шлях… її ж родимка — це код, який неможливо підробити чи втратити, він є тим, що підтвердить її справжність і зробить її безпомилково впізнаваною для мене… вона надана їй недаремно, це не її знак, а мій… Я бачу… саме для ідентифікації нашої зустрічі цей знак був дарований їй Всевишнім від самого народження. Вона носить цей знак, бо вона сама є моїм знаком! Ось що означає — бачити: вона не буде моїм вибором, як і я не буду її вибором — ми знатимемо одне одного за знаками й символами ще задовго до фізичної зустрічі… Вона… я узрів у Ній у ті миті щось таємниче, містичне, сакральне — саме в її зовнішності, а не у метафізичному аспекті… її зовнішність була досконалою для мене, тією, до якої я духовно прагнув усе своє життя… її поява — це знання, дароване мені нею напряму, без логіки, сенсу й аналізу… під час нашого поцілунку я не просто відчув на смак її вуста, не просто відчув їхню солодкість — я розчинився в часі, став істинним собою, метафізикою, духом, ефіром, поза свідомістю й плоттю — саме тому мені хотілося залишатися в тому стані цілу вічність, саме тому я так його й назвав: мені не відомі аналоги тієї солодкості, яку я відчував у ту мить, бо то була година істини, одкровення Всесвіту й Всевишнього — я не бажав розплющувати очей і повертатися у фізичну форму з тих метафізичних просторів… то був момент абсолютного завершення, абсолютного пізнання й просвітлення… Вона — Вона є підсумок, кінець, завершення мого шляху: я знаю це — це неминуче… Призначена Всевишнім година близька — Всевишній свідчить про це Своїм знаком: саме в цю мить я мав побачити цей знак — до цього знаку я вже підійшов підготовленим… але мені не судилося узріти момент до… і момент після… та чи важливо це? Цей процес не такий важливий, якщо у справжньому сенсі вже відомий результат, і цим результатом є поцілунок вічності, поцілунок з вічністю, поцілунок з Нею! Всевишній не відкрив мені сценарій деталей, але показав виконання долі — мені й не треба знати ці деталі, бо вони несуттєві: пазл складеться саме так, як треба — Він явив мені не початок нашої зустрічі, а один із її результатів, її звершення… Вона! Такі миті з Нею можуть бути лише раз — щоразу вони будуть єдиними у своїй своєрідності: це не просто любов, не просто почуття — це повернення до того, що моє, що завжди чекало на мене, до моїх витоків! Мої слова нині є не просто емоціями чи переживаннями якогось видіння, сну, марення — це глибинне метафізичне знання, відкрите мені в переддень тієї самої хвилини, години істини, миті вічності: Всесвіт і Всевишній ніколи не дають і не посилають фальшивих знаків тим, хто зреє… і родимка — один із прикладів цього, її точне розташування та вигляд тієї маленької прекрасної Всесвіту! Хіба це не доказ того, що Вона — не створений образ, а впізнаний? Це ключ, дарований їй від самого народження недаремно, бо вона не могла обрати його, обрати зовнішність, з якою народиться… в мені в потрібну мить не буде сумнівів! Ах! Я знову смакую солодкість того, як ми відчували одне одного, що випромінювали й що осязав кожен із нас своїм метафізичним єством — у ту мить ми знали, що знайомі вже давним-давно, поза часом, епохами й просторами… вона бажала, щоб та мить стала вічністю… і вона нею й була! Якби це була фантазія, забаганка розуму, то він створив би найдосконаліший ідеал, та насправді те, що я узрів метафізично, виявилося в рази кращим за ідеал — ми не відчували незручності, бар’єру, відчуженості: ми знали одне одного, бо наші душі завжди були пов’язані… вона не пручалася моєму поцілунку, не вагалась… її бажання дорівнювало моєму… її тягнуло до мене так само сильно, як мене до неї! Мить поцілунку… вона була записана в Книзі Доль, у Книзі Буття задовго до нашого народження — моя душа лише згадувала те, що давно прочитала: та мить була найвищою формою любові, бо вона не містила пристрасті, тілесності, інстинктивності — вона не породила в мені бажання володіти Нею, у мені не виникло думки, що треба щось ще… вона містила все, що нам було потрібно… вічність і завершення. Вона… я відчуваю Її просто зараз — метафізично моє єство поруч із Нею! Вона шукає себе, намагається зрозуміти, куди йти, куди прямувати — вона відчуває, що в її житті незабаром має статись щось надзвичайно важливе й доленосне, та що саме — не може осягнути: їй чогось не вистачає… мене!.. вона тривожиться… напередодні зустрічі зі мною!.. вона жадає кохання… того самого, вічного! Ніколи не бачивши й не уявляючи мене, вона вже, сама того не усвідомлюючи, мріє про мене: читаючи якісь тексти, вивчаючи цитати й споглядаючи фільми, вона підсвідомо вловлює й чує мій голос, подібні ідеї та думки! Зараз я для неї — відчуття, передчуття! Я вже існую в її душі, але, тимчасово, без форми! Ні про що вона так не мріє, сама собі не визнаючи, як про зустріч зі мною — вона знає, що Всевишній подарує їй щось унікальне, особливе, виняткове, не таке, як у всіх… вона знала це ще від самого свого народження… У момент зустрічі вона відчує до мене симпатію і фізично, і метафізично — кожен мій погляд, жест, кожне моє слово й дія видаватимуться їй гармонійними, правильними: усе це вона називатиме «своїм». Її потяг до мене буде особливим — вона прагнутиме завжди бути поруч, торкатися мене, відчувати мою присутність — у ту мить, коли я вперше доторкнуся до Неї, вона усвідомить, що наші енергії ідентичні, а отже в злитті створюють єдине ціле: дивлячись мені в очі, вона відчує, що ніхто, жодна людина на Землі, не зможе дати їй того, що я — як і вона мені… Я всюди відчуватиму поряд її дихання, солодкий зефір, що прагне розчинитися в мені й стати моєю сутністю… Вона — стане моїм голосом, моїм одкровенням, моєю лебединою піснею!