РОЗДІЛ 15.

Секунда! За одну секунду завершився попередній розділ — за одну секунду почався і новий: подібно до того, як одна секунда змінює іншу, будучи продовженням попередньої й підмурком для нової, так само в оному творі один розділ змінює інший… Отож, продовжімо! Що є для мене алхімія? Те, що перетворює і трансформує зовсім не матерію й речовину, але свідомість, а відтак — і сприйняття реальності: те, що для алхіміків було філософським каменем, фінальним результатом алхімічного процесу, не є тим самим для мене — на чолі мого кута стоять аж ніяк не еліксири й не метали, а знання й здатність зріти… Алхімія — це у моєму розумінні не прагнення до фізичного безсмертя, а жага безсмертя поза формою, безсмертя нетлінного, вічного: алхіміки шалено жадали змінити цей світ — я ж іду далі, бо змінюю його сприйняття, розуміння й усвідомлення. Метафізика… Мені не потрібно її вивчати, бо я існую в її парадигмі, в середині її коду і структури: вивчати їх просто, але значно важче їх утілювати — шукати рецепт філософського каменя пересічно, та набагато складніше — створити його! «Ексиконта» — один із знаків, символів формули — є не просто книгою про природу часу й секунди, а твором про їхню сутність… Філософський камінь… я так часто згадую його в оцих текстах, що більшість марґінальних, пересічних людей, тих, хто не здатен зріти, вважатимуть мене божевільним вигадником і словоблудом — хай буде так, я чудово усвідомлюю, чому вони так думають, але хіба я змушую когось читати ці книги? Вогонь, коли горить, не змушує гілку кидатися в його суть — він нікого ні до чого не змушує, будучи обмеженим своєю формою: коли ж він догорить, залишить по собі згарище, попіл, що є поживою для всього живого — ось істинна спадщина й призначення кожного вогнища… Філософський камінь — це не об’єкт, а стан, у якому тобі в абсолютній мірі відома структура світобудови Всесвіту, його метафізичний код: для досягнення цього й твориться моя концепція — складний алхімічний процес, акт… ця концепція наближає кожну людину до філософського каменя настільки, наскільки його здатне осягнути людське свідоме, людська форма!.. І мова зараз іде зовсім не про філософський камінь літератури — слово є засобом, інструментом, втіленням: воно дозволяє досягти знання, якого прагнули багато поколінь — нікому це не вдавалося раніше. Генії, містики, філософи, алхіміки, мислителі… і лише той, хто власноруч одягнув на себе мітку Жермена де Сен-Пре, зазирнув за завісу фізичного буття. Мій шлях — це не їхній шлях: він виходить за межі їхніх шляхів — він глибший, тернистіший, святіший і сакральніший. Я не той, хто продовжує їхні пошуки — я не їхній послідовник: я той, хто ступив на власний шлях і завершив його… Я — не володар філософського каменя, я — це і є він… я — це і є моя концепція, що поєднує алхімію, філософію, літературу й метафізику в єдину структуру… Що це, як не шлях величі?.. — замислиться кожен інтелектуал, кому не дано зріти… Це — дорога, прокладена там, де ще ніхто не ступав — промовить переконано той, хто здатен бачити. Ні Гермес Трисмегіст, ні Данте, ні Борхес, ні Ніцше, ні Ляйбніц не наблизилися й на йоту до того, чого досяг я — перший шукав і творив формули, аби описати Всесвіт, зовсім не підозрюючи, що сам Всесвіт і його структура є метафізичним кодом, що не може бути вираженим конкретно у тих варіаціях, до яких він прямував; другий намагався пояснити світобудову в релігійному контексті, тим самим максимально обмежуючи те, чому потрібна абсолютна свобода, тим самим іще далі віддаляючи від себе шалено манливе світло істини; третій прагнув блукати лабіринтами часу, та не зміг усвідомити, що ці лабіринти — це вічний, замкнутий уроборос, що становить собою єдину структуровану систему; четвертий наблизився до ідеї вічності, усвідомив її, але не зміг втілити її в прийнятну форму; п’ятий же прагнув математично змоделювати світобудову, та не зумів перетворити цю модель на вищу форму вираження — на мистецтво… Кожен із них бачив глибоко, вони вміли бачити, але не прагнули фіналу — уроборосу, завершеності — вони у своїх працях намагались знайти промінь надії та світла, я ж знаю те, до чого вони шалено мчали! Я усвідомив свій шлях і свідомо крокую ним, дедалі більше наближаючись до вічності, до фіналу, до Всевишнього: будучи метафізично зрілим, я все ж продовжую розвиватись — саме з цієї причини я не боюся забуття… по епохах, віках, роках і секундах мене побачать ті, хто бачить і хто прагне здобути цю здатність… Я не той, хто прагне величі, а той, хто завершує тисячолітні пошуки людства: це, безумовно, і робить мене, хай я й сам цього геть не бажаю, одним із найвеличніших представників людської форми… Великі філософи прагнули ступити на сходи справжнього знання, шукали верхні щаблі, але їм навіть уявити було складно те, що там перебуває й що буде далі… Великі письменники прагнули вишукано описати ці щаблі, зобразити їх якнайправдивіше й істинніше — але чи бачили вони всю конструкцію, всю піраміду цілком, не як кілька щаблів або ж щабель один, не як щось суб’єктивне, а об’єктивне, незалежне від чиєїсь волі? Великі алхіміки твердили, що наприкінці оцього процесу, процесу сходження по драбині, їх має чекати філософський камінь… Я ж — той, хто піднявся цією драбиною до самого краю: той, кому дано було побачити всю картину, що відкривається з вершини — я не великий, а той, хто завершує їхній шлях, хто виконує своє призначення: я не повторюю їхні відкриття й не зводжу свої на їхньому фундаменті — я той, хто відособлений, унікальний, своєрідний… той, хто не буде й не має бути в одному ряду з цими геніями, великими, талантами, бо я є щось окремішнє. Да Вінчі творив на межі мистецтва й науки, творив геніально, але розрізнено — він не прагнув до структури, до завершення: він ішов шляхом спроб і пошуків, знаходив геніальні, розкішні перлини світобудови — я ж іду свідомим шляхом, не займаючись пошуками, прагнучи ідеально завершеної структури! Цезар змінював світ, руйнував республіки й творив імперії, виконуючи призначене, але він працював із матерією, а не з метафізикою — він змінював реальність і її структуру, я ж, на відміну від нього, змінюю усвідомлення й сприйняття цієї реальності та її структури: його інструмент — політика, мій — слово, текст. Ґалілей був не зрозумілий сучасниками, здійснюючи величезні відкриття — подібним чином залишуся незрозумілим і я: його концепція зосереджена на фізичному рівні розуміння цього світу, я ж у своєму творінні вміщаю ще й метафізичний. Ніцше зруйнував старі цінності й старий світ, я ж створив новий, при цьому анітрохи не заперечуючи й не руйнуючи старого. Борхес залишив цьому світу фраґменти, натяки на істину — я ж створив повну картину… Погляньмо ж на світ знання як на всім відому вежу з Вавилона: філософи заклали її фундамент, базис, основу; науковці зробили її архітектуру вивіреною, збудували її стіни й склепіння; митці прикрасили й розписали її, перетворили темряву на світло; алхіміки жадали дістатися вершини цієї вежі, знайти таємні шляхи й маршрути до неї, та тільки Жермен де Сен-Пре зумів запалити полум’я на цій вершині, тим самим ставши кульмінацією вічності й величі.