РОЗДІЛ 13.

Секунда! Ручка завмерла над тією самою паперовою матерією, де було накреслено певний закон – підписати його означає змінити життя цілої держави, а можливо, навіть і призвести до війни у власній країні: убивства, грабежі, смерті… підписати його — значить знищити суспільний договір, формальним уособленням якого є конституція. Не підписати — дати волю дипломатії та всьому тому, що вважається по-справжньому людяним у будь-якому цивілізованому суспільстві. Секунда! Вона визначає все! Вона змінює все! Секунда! Вона містить у собі стільки інформації, скільки не здатен вмістити увесь Всесвіт! Секунда! Вона завершує війни в тій самій мірі, в якій їх і починає! Війна також є секундою… як і той, хто її створює! У момент початку війни правителі вважають себе одними з найвеличніших людей на планеті, але в момент її завершення вони усвідомлюють реальність – вони є павутинням на піску часу, порошинкою на стеблині трави, хмаринкою в небі: в одну мить, за одну секунду вони створюють диктатури – чи то ідеологічно, чи матеріально спрямовані – і в одну ж секунду ці диктатури руйнуються… Доля і участь усіх правителів, незалежно від того, як їх сприймають люди – позитивно чи негативно, це доля речей на смітнику: колись вони були комусь потрібні, комусь служили, були захищені правом власності, за них велися судові суперечки, за них вбивали, через них раділи і сумували, вони були для когось сенсом життя… але де вони зараз? Людська форма – це одяг, річ, а смітником цієї форми є цвинтар: там вона буде гнити поряд із собі подібними й мучитись від чуттєвих та розумових поривів дрібних хробачків… Тіла, як і вчинки будь-яких правителів, буде викинуто на смітник історії, а наша метафізична природа, на відміну від їхньої, бо вони зробили своє життя матеріально спрямованим, залишиться у вічності: вони можуть позбавити будь-кого плоті, відібрати в нього цей одяг, але й за це їм доведеться заплатити – що мені цей одяг? Невже людина – це одяг? Війни ж, що творяться в ім’я цього одягу і його процвітання, існуватимуть доти, доки в людському суспільстві існує попит на насильство й убивство собі подібних – це не проблема однієї цивілізації, одного простору й одного часу: це проблема глобальна й масштабна – скільки ще має загинути простих, ні в чому не винних людей, аби уряди наситили свої потреби та амбіції?.. Секунда! Протягом секунди створюються цілі Всесвіти! Протягом секунди можна осягнути Всесвіт і навіть Всевишнього – у цьому і полягає суть моєї концепції: це не спостереження за ним, не спроба пояснити його, а чітко вибудувана модель його осягнення. У розумінні більшості людей Всесвіт – це фізичний об’єкт, матерія, але насправді матерія – це лише оболонка, за якою приховано саму суть, код – усі фізичні явища в цьому світі пов’язані одне з одним, і кожне є породженням іншого, але самі ці зв’язки перебувають за завісою, за тим, що називається метафізикою: ось, наприклад, дивлячись на зорі, люди бачать шалено палаючі газові кулі, але насправді це — зосередження інформації, структурована форма, що є частиною масштабнішого явища, яке функціонує за принципами та законами, розуміння яких доступне лише небагатьом… Всесвіт… Дивлячись у небо, люди бачать сяйво, порожнечу, хаос, гармонію та багато іншого, але не всім доступно побачити в ньому священний, сакральний лабіринт, де кожна деталь, кожна стіна й кожен коридор перебувають на своєму місці – неодноразово я блукав у ньому й прокладав власні маршрути: Всесвіт – це геометрія, числовий ряд, точно вивірений код… Всесвіт не розвивається й не розширюється – він уже завершений, і завершеним він став у момент свого творення, подібно до моєї концепції, мого уробороса, як подібністю до нього і є одним з його ключів: минуле, теперішнє, майбутнє – усе це існує одночасно, існувало й існуватиме… усі варіанти, усі сценарії, усі події не лише вже відбулися та реалізувалися, а й осмислені у структурі цієї реальності… Секунда! Це те, що неможливо змінити, але що можливо осягнути й усвідомити… Точка початку Всесвіту – це точка його завершення! А час – це не лінія, а коло, кільце, всіяне найрізноманітнішими візерунками: той, хто побачив цей візерунок, хто розгадав його зміст – тому більше нічого не треба шукати й осягати… Мені не потрібне майбутнє – воно вже створене, і його не змінити! Ключем до розуміння Всесвіту і Всевишнього саме в цій, людській формі, для мене стала література – те, що не є банальною розвагою чи витонченим мистецтвом, а те, що творить реальність: кожне моє слово, кожна літера моїх книжок – це певна священна і сакральна формула, таємний ритуал, що у своєму фіналі приводить тих, хто здатен бачити, до істини – той, хто входить у ці тексти, проходить ініціацію, посвяту… найвищу ступінь просвітлення можна досягнути лише в самому кінці, звідки змій-уроборос витікає власним початком… А той, хто не готовий побачити, не повинен іти далі перших рядків і слів, бо це лише зашкодить його розуму й свідомості – його система мислення, створена на фундаменті матеріального, не зможе повністю зануритися в метафізичне й віддатися йому, а тому й зруйнується, не перетворившись у нову: цей шлях потрібно пройти або від початку до кінця, або ніколи не ставати на нього. Мої новели, розділи книги – це точки на мапі часу – побувати в яких і дослідити які необхідно, аби дістатися кінцевого пункту, де й міститься метафізичний код Всесвіту, так званий філософський камінь: у цих творах немає сюжету, думок, почуттів, витонченості й естетики – вони є віддзеркаленням вічності, віддзеркаленням самого Всесвіту, як зорі віддзеркалюються вночі на гладі моря чи океану, іноді іскристо підстрибуючи, а іноді безмовно спочиваючи. На відміну від більшості літераторів і письменників, я не граю в літературу – вона для мене лише спосіб, структура, механізм: саме з цієї причини мене не зрозуміє літературна «еліта», бо для них література завжди була уособленням натхнення, почуття й думки, але не дисципліни метафізичного коду – мені не потрібне їхнє визнання й спадщина… мої тексти для тих, хто здатен бачити, хто прагне доторкнутися до жару істини, не обпікшись… навіщо мільйони читачів тому, хто пише для обраних, покликаних? На вечері з Ісусом були не сотні й тисячі людей, а лише ті, хто був здатен бачити! Мій стиль не зручний для масової аудиторії – вона вважає його складним і дурним: я ж – пожива для тих, хто бачить або здатен до бачення. Я не прагну комусь подобатись – мій текст сам знаходить своїх читачів: сонце світить не для когось, а заради чогось. Не сонце прагне до метелика, а він – до світла! Мої книги – це врата: якщо ти прагнеш увійти в них, ти маєш бути готовим до зневаги до матерії в ім’я слави вічного, метафізики! Мені не потрібне натхнення, бо моя література – це складний алгоритм Всесвіту – це храм зі слів, де все розташоване на своїх місцях, там, де й повинно бути.