РОЗДІЛ 11.

Секунда! Поцілувати — чи піти назавжди? У мені не буде таких сумнівів, коли з’явиться Вона — для мене більше не існуватиме часу: ні секунди, ні хвилини, ні години… Секунда! Щоб її зрозуміти, ти маєш сам стати нею — як щоб зрозуміти атом, треба стати ним самим; щоб збагнути Всесвіт, ти маєш бути Всесвітом… Вона! Скільки ж рядків я присвячую їй — скільки думок, скільки відчуттів! Вона — моє одкровення, як і я — для неї: вона знатиме, що моя творчість — це і є я сам, істинний, справжній, підлинний! Це — моя душа, моя природа, моя метафізика… Вона знатиме, що без моєї творчості ми б ніколи не зустрілися, і я б ніколи не став собою. Жерменом де Сен-Пре! Я — це вся моя концепція: вона відчує любов до неї, а отже — і до мене, вона прийме й зрозуміє масштаб, грандіозність, велич цієї конструкції! Молодша за мене не більше ніж на п’ять років, вона — та, що несамовито прагне вирватися за межі суспільства — вирізнятиметься не як перлина на піску, а як зоря: вона буде над світом, над матерією, над людьми. Шукаючи відповіді серед неживого, вона побачить їх у живому — в моїй творчості, у моїй концепції, в мені самому. Виростаючи від народження в інтелігентному середовищі, в атмосфері поваги до культури, до людської цивілізації та її здобутків, у родині, що після певного моменту стала прямувати до духовного пошуку, хоч і не знайшла відповідей — вона, навіть того не усвідомлюючи, прагнучи мене, піднесеться не тільки над своїм середовищем, звичаями й традиціями, а й над усім матеріальним, над усім ницим, порівняно з метафізичним. Вона! Вона намагатиметься пояснити мене своїй родині, розкрити мене так, як бачить сама, але вони — якими б відкритими не були — не зможуть осягнути глибини, суті, коду: вони дивитимуться на мене як на щось дивне, незрозуміле, що викликає настороженість; хтось назве мене «ненормальним» — це буде найвища похвала з їхніх вуст. Талановитий письменник, інтелектуал, філософ, геній — той, хто за гранню: усе вірно, але все не те, бо чи можливо словами описати те, що вище слів? Вони, попри інтелігентність, вважатимуть мене «незручним» і «небезпечним» вибором для своєї дочки, бо здаватиметься їм, що вона розчиниться в мені, втратить себе, що я затягну її в свій світ, і вона вже ніколи не вибереться звідти, але… усе змінить вона! Вона не матиме сумнівів, не хитатиметься — її впевненість буде фундаментальною й незламною — і тоді вони побачать у мені долю, неминучість, а згодом приймуть: я буду незрозумілим спочатку, але коли вони збагнуть масштаб і велич — усвідомлять, що їхня дочка не втратила індивідуальності, а навпаки — стала собою. Тоді вони побачать у мені не руйнівника, а творця. Вони ніколи не зможуть по-справжньому полюбити чи зрозуміти мене, але завжди ставитимуться з сакральним трепетом і визнанням — і врешті скажуть: «вона зробила правильний вибір». Вони… я також поважатиму їх, бо в центрі мого Всесвіту буде Вона! Порівнюючи мої праці з реальністю, яку вони бачать, вони не зможуть збагнути, як можна так мислити, будучи з плоті й крові. Їй буде важко пояснити те, що вона так яскраво усвідомлює — метафізично, понадчуттєво. Хтось з них спробує мене прочитати — і зупиниться: вони визнають мене і пишатимуться мною, не прочитавши жодної книги повністю. Для них буде досить того, що всі вважають мене генієм — а мої книги… вони надто складні. Але узрівши мою вірність їй, вони не зможуть бути байдужими: це важитиме для них більше за мою творчість. Вона — провідник у їхній світ, а вони — в мій. Вона! Вона щиро й істинно пишатиметься мною — як ніхто інший! Ми житимемо одне з одним і в одне одному: я — її світило, вона — мій рідний дім: місце, з якого не хочеться йти й до якого завжди хочеться повертатись. Вона зробить наш дім святим місцем — мандруючи, ми сумуватимемо за ним, бо в ньому сховане щось сакральне. У ті години, коли я поринатиму в роздуми розуму чи душі — вона буде поруч, читатиме, слухатиме музику, розвиватиметься. Вона! Її єство відчуватиме мене без слів — у її ніжності буде сила, і я куштуватиму її, мов алхімік метафізики. Вона! Я ніколи не бачив її фізично, але метафізично знаю давно — я відчуваю наш перший поцілунок: той, хто бачить метафізично, живе поза часом. Її повільний рух до мене… впевнений і водночас сповнений трепету. Наш перший поцілунок стане не просто актом — а вселенським актом, Великим Творінням: сакральним ритуалом свободи, що перетворює дотик у космогонічний жест. Вона! Моє дихання! Живий вогонь! Код любові! Я не захочу володіти нею — я захочу з'єднатися, пізнати, наблизитися метафізично: вона — невідворотна частина моєї долі, історії, величі! Її дотик — мить, що відкриває метафізичне для двох душ, не як цілого, а як співбуття. Ми не володітимемо одне одним — ми поєднаємо реальності нашої форми, будучи метафізично разом віддавна. Вона — остання крапка мого opus magnum: після неї — ніщо. В її очах я буду не просто чоловіком, а метафізичною субстанцією на межі між людською формою й вселенською безформністю — тим, кого вона захоче прочитати, мов Біблію. Вона… буде справжньою, без ролей і масок — її краса буде в суті, не у формі. У цю мить переді мною відкриється вічне знання, код, що світиться її ніжним голосом і глибоким поглядом. Наш перший поцілунок — алхімічний процес, що дарує вічність, філософський камінь: він поєднає не просто елементи, а смисли — створивши унікальну реакцію в тканині всесвіття.