ГЛАВА 10.

Секунда! Людина стоїть на краю даху з бажанням стрибнути, але раптом, за одну секунду, їй зізнаються в коханні — одна єдина секунда дарує їй сенс і бажання жити! Ось що таке секунда у нашому світі — ось що таке те, чого ми не прагнемо помічати й чого не помічаємо! Секунда! Вона вміщує в собі більше, ніж незрілий розум здатен осягнути за все життя — одна секунда охоплює стільки процесів, що їх сукупність є міріадами Всесвітів: і все це відбувається одночасно за одну секунду на Землі… так само, як і я живу в одну секунду з Нею! Вона! Та, заради якої я продовжу існування в людській формі, а точніше — здобуду сенс цього існування: та, що немов дзеркало, щосекунди відображатиме мою велич — та, що відчинить мені двері до нової реальності, перебуваючи поруч завжди метафізично — та, що споглядає за межу буденного і звичного… Вона! Її лик несе в собі печать таємничого, священного й сакрального, що вміщує в собі латентне знання — латентне навіть для неї самої: метафізичний код Всесвіту, його фундаментальний лейтмотив! Метафізично я відчуваю й осягаю її, фізично ж — не здатен навіть уявити її образ, та й, правду кажучи, нині мені це геть не потрібно. Секунда! Наша зустріч! Чи буде вона сумніватися? Чи буде вагатися? Ні! Адже вона метафізично усвідомить, що настала та сама мить, заради якої вона жила, живе і житиме — їй більше не буде сенсу порівнювати мене з іншими, бо інших для неї більше не існуватиме ніколи! Секунда! З Нею кожна секунда стане тим, чим вона є насправді — з Нею я вперше за довгий час відчуватиму себе метафізично вдома: там, де немає часу, немає секунд, годин, хвилин і років, але є абсолютна, безперервна наповненість — поруч із Нею моїй природі не доведеться більше думати, згадувати про цю ефемерну метелицю — людське слово «час». Вона — це і є я, моє відображення, мій уроборос, моя концепція, мій метафізичний код Всесвіту: вона — не моя тінь і не мій суперник, але саме та Феміда, що тримає у руках чашу терезів, баланс, гармонію, рівновагу вічності… З кожною секундою вона метафізично все ближче й ближче до мого розуміння — вона, жодного разу не побачивши мене у житті, знає мене краще за будь-кого, проте все ж ще не до кінця готова до мене: її процеси — це моє завершення концепції… Вона несвідомо розуміє й приймає, що підготуватися до мене повністю неможливо — бо це не океан, не рівнина і навіть не Всесвіт, а те, що перебуває за межею: те, до чого спрямоване всевидюще око Бога… З наближенням нашої зустрічі її життя дедалі більше змінюватиметься, хоч вона й не всьому зможе одразу знайти раціональне пояснення — її душа, як і все живе, здригнеться, та це буде не здригання страху, а трепет перед метафізичною величчю: у такі миті слова є вкрай недоречними, адже вони визначають і підтверджують людську форму того, хто їх промовляє — у секунду, в момент нашої зустрічі вона усвідомить, що чекала цієї події все своє життя. А я? Чи буду здивований? Але хіба дивується той, до кого повертається втрачене? Вона не прийде до мене — вона повернеться: втрачене мною колись у складках просторів, віків, форм і часу… У ту мить, зустрівшись поглядом, ми відчуємо певну ніяковість, бо усвідомимо, що відбувається щось велике, самобутнє й неповторне — її погляд… метафізично я збагну його глибину: це погляд самого нічного неба, що сяє загадками, зорями, знаннями та істиною, хоч вона й не для всіх доступна і не всіма розгадана — ці очі не здатні просто дивитися, вони усвідомлюють і розуміють, вони бачать! Її краса — виняткова: її краса — це те, що неможливо забути ніколи! Ах, я відчуваю її губи — вони не кричать, не говорять, вони — інструмент, що випромінює музику, мелодію, абсолютну гармонію! Її риси обличчя — найвище творіння різця Всевишнього: це не свавільна гра художника, а точно й ідеально вивірене вая́ння! Її волосся, що спадом линуть, немов потік рядків і слів у моїй концепції, в моїх книгах, мають аромат священної й сакральної таємниці, з особливою ніжністю торкаються мого тіла — кожна пасма її волосся несе в собі зміст! Її шкіра! Ні до чого я не прагнутиму більше, як до дотику до неї — та не задля насолоди чи втіхи, а заради осягнення того, який метафізичний код вічності вплетено у цю плоть — дотик до Неї є дотиком до вічності, до самої Всесвіту. Вона — це не просто жінка, вона — це символ, знак, код Всесвіту! Її рухи — це рухи Місяця й Сонця, світанку й заходу, припливів і відпливів: вони природні й плавні, як сама природа. Інші, дивлячись на Неї, захоплюватимуться її красою, не зреючи її метафізичної суті — дивлячись на Неї, вони її не бачитимуть, захоплюючись Нею, не наблизяться до справжнього захоплення Нею: для всіх, хто здатен зріти й бачити, вона стане досконалістю, ідеалом, але для мене… вона буде тією, що є більшою не лише за будь-кого, але й за всіх разом узятих! Будучи вродливою для всіх, зрозуміла буде тільки мною — лише я один зумію осягнути її до кінця, до кожної фібри її метафізичної природи. Як я розумію її, так і вона в досконалості розумітиме мене — дивлячись на мене не просто як на втілення концепції уробороса часу й творця нового типу мислення, але як на пророцтво, як на Біблію, як на відповідь! Вона… тільки вона одна дивитиметься на мене справжніми очима — не критично, не оцінюючи, не фанатично, але з абсолютним розумінням, а тому й прийняттям: мій голос викликатиме в Неї трепет — не знаючи мене, вона слухала його у своїх видіннях, снах і думках. Так влаштований метафізичний світ… я відчував, я знав, я розумів, що все має статися саме так, відчував, знав і розумів з самого дитинства — справжнє, істинне кохання має прийти до мене саме: коли я шукав сам, я йшов проти призначення, і тим самим несвідомо його втілював — там я знаходив ілюзії, компроміси, відблиски почуттів, і все те, що незнане Любові! Любов, яку я шукав сам, яку я намагався створити сам, завжди зазнавала поразки й завершувалась провалом, бо вона ніколи не була істинною і не могла такою стати… Справжнє кохання приходить поза логікою — ти просто знатимеш це: знатимеш і відчуватимеш метафізично. За таке кохання ти ніколи не боротимешся і не відстоюватимеш його, бо тобі нічого доводити — мені не потрібно доводити, що я буду потрібен їй, а їй не потрібно буде це підтверджувати мені: вона сама прийде до мене, бо інакше жити не зможе — якщо й буде в ній боротьба, то лише з собою, але не зі мною. Я вже переміг, бо вона вже прагне до мене, і як би це їй не здавалося нелогічним, вона не зможе бути без мене, бо це призначено самим Всевишнім — вона вже зреє мене у моїх книгах, хай і несвідомо, у своїх думках, у словах, які вимовляють інші люди, у своїх почуттях і навіть у символах, знаках, образах довколишнього світу: я — вже її ідеал, хоч нині вона ще не свідомо розуміє, кого саме шукає… я — її мрія, що не відповідає жодному її очікуванню й жодній грі уяви… вона! Саме вона зробить перший крок — їй пояснить це не прийняття якогось вибору, а суть неминучості процесу: я — не її вибір, не її іграшка і не один з… я — її доля, і вона це усвідомить! Це не мій шлях до Неї — це її шлях до мене! Хіба не я пройшов усі випробування? Хіба не я створив уроборос часу, Всесвіт, виражений у літературних формах? Я — це світло, що манить метелика, центр, навколо якого обертається орбіта: вона усвідомить, що її орбіта є невід’ємною частиною мого центру — щоб увійти в новий світ, вона має згоріти у старому й, згорівши, зробити крок у новий… не поріг дому переступає людину, але людина переступає його — саме людина робить крок! Архітектура споруди стрімко зводиться — її кінець був відомий ще на початку: залишилося тільки дочекатися — я знаю, хто я, мені не потрібно боротися із самим собою й вітряками… коли уроборос замикається, він не пожирає і не творить себе — він стає вічністю, замкненим циклом, де дія і бездія не мають жодного сенсу!