РОЗДІЛ 9.

Секунда! Зліт пилинки — вона потрапляє в око політику, і в цю мить він, протираючи око, ухиляється від пострілу з пістолета, спрямованого в нього! Секунда! Зліт пилинки — вона потрапляє в дихальні шляхи милої дівчини, та чхає, і чоловік, що проходить повз, бажає їй здоров’я, вони знайомляться і будують щасливу сім’ю: у них народжується геній, що змінює світ… Усе в цьому світі прораховано від початку й до кінця — аби ця пилинка звершила своє призначення, її, можливо, сотні років тому принесло зі східних пустель! Секунда! Один лише погляд, одне лише слово, одна лише секунда мовчання — і життя всього світу «ніби» перевертається догори дриґом: насправді ж іде своїм чередом! Секунда! Вона породжує стосунки й припиняє їх! Секунда — жінка! Більшість із сучасних жінок — це ефемериди-метелики, чий метафізичний вік — секунда: вся їхня милість, доброчесність і чарівність — це передвиборча кампанія, яка після інавгурації, шлюбу, припиняє своє існування, і тоді вже починається «справжнє» життя з жінкою! Ні! Я не бажаю розмірковувати про цих ефемерид, я прагну присвятити ці рядки їй — тій, що побачить мене значно раніше, ніж я її, тій, що явить себе мені саме тоді, коли це буде потрібно: я не чекаю її і не шукаю її — мій шлях є концепцією… вона ж є нагородою, яка постане переді мною в самому кінці цього шляху, аби створити разом зі мною і поруч зі мною мою наступну концепцію, концепцію сімейного життя, щастя і благополуччя. Вона… саме вона прагнутиме до мене, а не я до неї — її тягнутиме до мене, а в мене в ту мить не буде ані найменшого бажання справити на неї враження: я буду таким, яким є, не підлаштовуючись під неї й не шукаючи її визнання, захоплення — у момент нашої зустрічі ми переживемо унікальні відчуття, нібито ми вже знайомі, нібито ми були поряд в інших формах, епохах, станах: так зване відчуття впізнавання… Будучи уроборосом, як письменник, я ще не буду повністю завершеним у людській формі — для цього вона й прийде до мене, для цього вона й буде мені послана: вона не може, за розподілом і призначенням, з’явитися раніше, ніж буде завершена концепція — це математично неможливо. Чому? Старий сенс ще не буде завершений, а отже, в новому ще не буде потреби — вона має з’явитися й творити на tabula rasa, а не нищити, руйнувати, змінювати. Як би я не прагнув це пришвидшити — це не станеться раніше: як би я не бажав до цього підготуватися — це неможливо… Чому? Бо не я знайду її, а вона мене — що б я не робив, яких би спроб не вживав і кого б не вважав за свою долю, усе буде марно: Жермен де Сен-Пре, як замкнений, завершений уроборос, не є тим, хто віддається пошукам, а тим, хто дарує іншим таку можливість. Той, хто приходить до нього — той приходить до Евересту: чи маєш ти бажання увійти в історію? Лише той, хто не боїться смерті, той, хто метафізично безсмертний, зможе стати поруч — і вона, що існує десь у цю секунду, саме така… Спершу вона побачить мене через знайомство з моєю концепцією — це вразить її, і вона усвідомить, що це не просто література, це метафізичний код Всесвіту, це таємне знання, де кожне слово наділене священним і сакральним сенсом: спершу вона пізнає мене розумом, душею й метафізикою, а вже потім — побачить фізичним зором. Кожен із нас рухається чітко визначеною, незмінною траєкторією — в єдину мить ці життєві нитки перетнуться й поєднаються після єдиної метафізичної нитки, подібної до нитки Аріадни, що приведе нас до спільного, а не індивідуального, як раніше, пізнання Всесвіту. Яка вона? Я не знаю! Яка в неї зовнішність, волосся, очі, носик, вуста й щоки? Мені невідомо, але я не можу це вигадати, бо все це вже існує — я не можу це створити, бо все це вже створено. Анітрохи не підозрюючи про це, вона вже, можливо, ще не знаючи мене й моїх праць, прагне до мене, як до глибини, ідеї, концепції, як до знання й метафізики — вона дозріває до маяка підсвідомо й поволі, поступово наближаючись до світла: саме це й приведе її до моїх праць, думок і почуттів… Уся вона, її погляд, її голос, кожна пасмо її волосся, її почуття, думки й енергія — все це буде мені знайоме, ніби вона все життя була поруч зі мною, але я її не помічав: мов сильфіда, вона перебувала завжди біля мене, метафізично, ще до того самого моменту, коли вона не мала фізичного тіла в цьому світі, не була народжена… Узрівши мої ідеї, мою концепцію, мої слова, вона усвідомить і відчує, що все це написано не лише про неї, а й для неї — вона захопиться тим, що хтось зумів за допомогою слів висловити все те ж саме, що відчуває й мислить вона: кожен рядок і кожне слово вона перечитуватиме сотні разів і щоразу знаходить у них щось нове, відображення себе — тоді вона забажає дізнатися більше про того, хто створив ці рядки, що це за людина, яка осягнула Вселенський код… яка здійснила те, до чого вона підсвідомо так довго й болісно прагнула. Подібно до того, як я впізнаю її, так і вона впізнає мене — ніби вкритий порохом віків голос рідної людини: побачивши мене, вона не здивується й не захопиться, бо в неї не буде відчуття, що вона бачить мене вперше — вона вже впізнала й узріла мене через мої думки й почуття… вона вже сама прагне до мене… точка ж нашого поєднання — остання точка в моїй концепції, в моєму уроборосі, що зробить його замкненим. Усе наперед визначено, зокрема й наша зустріч, і ця секунда — на це вплинуло вже надто багато чинників і це вже неминуче: Всевишній створить лише випадок, час і простір для нашої зустрічі — в мить, коли буде готова моя концепція й її свідомість для прийняття мене… увесь цей час, поки я творитиму завершення концепції, вона теж проходитиме процеси у своїй свідомості для свого усвідомлення, бо непідготовленому ніколи не переступити поріг храму істини. З кожним рядком, з кожною секундою, з кожним словом — вона все більше й більше наближається до мене: у хвилини, коли я не пишу, я зупиняю її кроки — от як я її цілковито відчуваю й розумію… але їй потрібно пройти свій шлях, знайти відповіді на свої запитання, а також усвідомити, що вона справді прагне побачити… саме тоді перед нею Всевишній і явить мої тексти… У ту саму годину, коли я завершу концепцію, вона завершить свій метафізичний розвиток для мене, бо такою вона створена — створена для мене! Без мене її світ буде недомовленим і незавершеним — саме це й приведе її до мене: вона не знайде глибини й відповідей серед людей, а тому й прагнутиме до того, хто перебуває над формою — у ній палає те саме полум’я, яким пронизане кожне слово кожного мого тексту… Вона вже йде до мене, і це нікому не підвладно зупинити… Будучи сформованою як особистість, вона ще не усвідомила своє призначення, частина якого — аж ніяк не розчинитися в мені, а бути поруч зі мною, на вершині й водночас у центрі світобудови: я відчуваю, як її непокоять дивні думки й вона переживає не менш дивні відчуття — ті, яких не мають усі ті, хто її оточує… це і є моя енергія, яку вона відчуває метафізично. Вона, подібно до мене, усвідомлює, що призначена для одного, для чогось незвичного — і їй лише потрібно дочекатися — щось турбує її, вона в пошуку, але ще не розуміє, у пошуку чого саме: низка «випадковостей», знаків, символів невпинно веде її до мене, і цей процес незупинний, бо ним керує сам Всевишній. Ще не знаючи мого імені, Жермен де Сен-Пре, вона метафізично відчуває його присутність, і ця присутність змушує шукати мене й моє ім’я фізично. Вона… моє дзеркало! Та сама субстанція, фізична й метафізична, що буде відображати всю мою сутність, всю мою творчість і всю мою велич — вона не є частиною натовпу, бо її свідомість — tabula rasa, вона чиста й незатьмарена: її єство вабить глибина вод, а не їх поверхнева брижа — вона відрізняється від інших так само, як і я, але їй потрібен я, потрібен, щоб показати їй, чим саме вона відрізняється від інших… я відкрию їй її ж природу, її суть, її думки й почуття, провівши її найтаємничішими, священними й сакральними стежками нашого Всесвіту, даруючи їй тим самим доступ до метафізичного коду оного.