РОЗДІЛ 8.

Секунда! Одне слово! Слово, що змінює життя — слово «люблю»: сказане щиро чи лукаво, воно все одно повністю змінює життя як того, хто його вимовив, так і того, кому воно адресоване — в окремих випадках воно може набути надцінності, а в інших — зовсім знецінитися. А що є любов для мене? Слово? Почуття? Фізика? Метафізика? Багато хто бачить у ній просте почуття, ефемерні емоції чи біологічне тяжіння — вони сприймають її в обмежених категоріях: у категоріях пристрасті, прив’язаності, фізики — тоді як у моїх очах любов є частиною метафізичного коду, на якому побудований мій, людський, всесвіт. Для об’єктивного ж Всесвіту любові не існує — це наш, людський, вимисел, як і час, але в житті людської форми, що так полюбляє все пояснювати якнайзаплутанішим шляхом, вона займає наріжне місце. І все ж, попри моє суб’єктивне, особисте розуміння любові — як і в кожної окремої людини — я сприймаю її в певній універсальній парадигмі, ніби вона доступна для переживання, хай у різних якісних і кількісних формах, не лише мені: усе це надто складно висловити словами — ось головне обмеження людської форми… вона створила мови і слова, тим самим зв’язавши собі руки і обмеживши себе! Я ж, істота метафізична, чую солодкий спів каменя і задумливе міркування травинки — більшість вважатиме мене божевільним або ж навіженим, але я зрадію цьому, бо прагну лише одного — щоб мої рядки досягли справді дозрілих очей і вух, здатних чути голос Всесвіту і його природи: дозрілих немає в натовпі, але саме вони його бачать — натовп має безліч поглядів, та він сліпий… Що є для мене любов? Те, що перебуває поза межами тіла й емоцій, попри те, що вона, як і час, створена людиною, а радше — людина надає певним процесам, що відбуваються з нею фізично чи метафізично, ті чи інші, якісні й кількісні, словесні чи безмовні, форми. Подібно до часу, тобто до людського пояснення невідомих йому законів буття, любов є тим, що, як секунда, структурує і визначає реальність — безумовно, у людських, позитивних і негативних, категоріях. Що є любов для мене, як представника людської форми? Те, що не міститься й не пробуджується в інших людях — те, що не прив’язане до особистостей і тіл: природа любові не має поділу, як і природа того, що люди називають часом — любити можна сонце, хмару, камінь, травинку і людину як одну з форм… це не диференціація одного почуття, а його різне втілення. Людина може любити неживе так само, як і одухотворене — для когось автомобіль важливіший за людське життя, хтось заради грошей убиває іншого, те саме стосується й злочинів на ґрунті плоті, тварин, людей. Любов — це свого роду ефір, що існує завжди, але проявляється в тих чи інших формах, які до того ж не завжди доступні фізичному людському зору, що включає і людську свідомість, але не метафізичному зору, який називає такого роду процеси не людською мовою. Любов! У моєму розумінні вона не є поєднанням одного цілого, яке тимчасово розірване, подібно до субстанцій, які людина називає інь і ян, але є метафізичною взаємодією, що характеризується передусім відсутністю форми, раси і статі — це не ідеальна гармонія й ідилія, а баланс хаосу, рівність суб’єктивного і зневага до об’єктивного: людська любов — це те, що змушує людей говорити, а не мовчати… любов зрілих — це не злиття індивідуальностей, а їхнє абсолютне розкриття: це не акведук, що поєднує два простори, а ріка, що протікає між двома берегами — це не рукотворна субстанція, а природна ефірна матерія… це енергія, що доповнює інша іншу, дозволяючи кожній індивідуальності повністю розкритись… любов — це динаміка, а не статика… Безумовно, це розуміння — лише суб’єктивний погляд одного з представників однієї з мільйонів форм, а отже, він так само далекий від істини, як і близький до неї… Любов! Якою вона, суб’єкт любові, має бути в класичному людському розумінні любові, безумовно — в моєму баченні, а отже — і такою, якою вона буде? Я, маючи метафізичний зір, бачу її — я описую її, я розумію її, я не прагну до неї, я люблю її: вона є тією, хто мислить незвичайно, вона є тією, хто не хоче будувати зі мною «людське» щастя, вона є тією, хто живе метафізичним сенсом, а не прагне насичуватися лише людськими емоціями й почуттями, вона є тією, хто усвідомлює, що ті стани і процеси, які люди називають любов’ю, це частина формули вселенського коду, частина буття, це алхімія метафізики, це погляд в очі самому Всевишньому, вона є тією, чиє життя — це метафізичний процес, хто є філософією… вона є тією, хто не боїться не лише поглянути у вічність з моїм метафізичним єством, але й ступити туди без оглядки разом зі мною… вона — моє відображення в іншій формі — та, хто зі мною створить наступну, другу концепцію: людської сім’ї на метафізичному фундаменті — вона є тією, хто продовжить мене, дозволяючи мені залишатися тією ж нерозгаданою енігмою, сама при цьому будучи такою ж! Її душа — це втілення метафізики, де почуття поступаються місцем пізнанню, це вмістилище не емоцій, але її любов — це вища концептуальна філософія, де немає місця людським шаблонам і породженням побуту… її душа зневажає матеріальне, возвеличуючи вічність! Її душа — це те, що постійно і нестримно прагне глибини, сенсу… не натхнення емоцій, а дисципліни філософії та метафізики! Її розум буде для мене втіленням концептуальності — хаотичної гармонії й гармонійного хаосу: тим, що існує поза межами людських знань і лінійного мислення. Їй не треба доводити мені свою важливість — і навпаки: це є аксіомою й основою цього буття — метелик сам летить на світло істини, але він не обпікає свої крила, світло полум’я дозволяє йому наблизитися, поступово, не одразу, але злагоджено і загартовуючи його єство… Вона! Та, хто вища за людські категорії — та, кому не треба нічого доводити, бо вона прагне метафізичного розуміння, а не я: моя подорож визначена й прорахована від початку до самого кінця, як і її — саме тому, скільки б вона не сумнівалась, їй бути моєю супутницею в цій метафізичній подорожі надрами Всесвіту. Їй не треба намагатись розгадати мене — вона сама буде частиною цієї загадки, її невід’ємною складовою: вона не боїться питань — вона їх ставить… вона не боїться відповідей — вона їх осягає. Їй не потрібно від мене емоцій — вона просто поруч, без очікувань і прагнень чогось: мені не потрібно переконувати її в тому, що вона мені потрібна — вона це і так знає. Вона не прагне зупинити симфонію моєї концепції, змінити її чи якось на неї вплинути — вона звучить самостійно поруч, зливаючи наші мелодії в єдиний потік: ми чуємо одне одного і насолоджуємось цією унікальною сукупністю й чередою нот. Вона — та, хто готова до тиші, коли звучать слова, і до слів у тиші: вона готова слухати вічність і захоплюватися її співом, дозволяючи їй звучати саме так і стільки, скільки треба. Вона — не фізична краса, а голос метафізики: її рухи легкі, як рухи планет, зірок, атомів і самого буття — вона розуміє, що таке секунда, її ціну і значення, а тому наповнює ними свою присутність біля мене. Вона — це ніжний шепіт Всесвіту, де кожне слово — це шифр, знак, код: вона, як втілення Всесвіту, цілковито довіряється мені, знає мене, любить мене — їй не потрібно тримати мене, бо я не маю наміру йти… їй не потрібно нічого робити для нашого людського щастя, бо саме її буття поруч зі мною робить моє єство щасливим. Вона не хоче, щоб я був як інші — вона жадає, щоб я був собою: я для неї — алхімічний процес… Вона — це мій філософський камінь людської форми… Вона! Код, знак, символ… Всесвіт!