РОЗДІЛ 1.

Секунда! Рух хірургічних ножиць — лікар перерізав пуповину: на кілька миттєвостей він замислився над тим, а хто ж саме нині прийшов у цей світ — ким є ця людина?.. та ще вагоміше — ким вона стане! Адже і Ісусові, і Гітлерові також перерізали в цьому світі пуповину — але хіба хтось здогадувався, ким вони стануть для історії людства? Та хіба можливо передбачити в мить, коли ти перерізаєш пуповину немовляті, ким він стане — найбільшим злочинцем, спадкоємцем Божого престолу, пастухом чи президентом? Одна секунда! Секунда, яка змінює життя не лише людства, а й усього світу — секунда, на яку нездатні бачити й прозирати ніколи не звернуть належної уваги: саме такі секунди породжують нові релігії, на кшталт християнства чи нацизму — кожній нації і кожній добі свої… У ту саму мить, коли лікар перерізає новонародженому пуповину, він, будучи таким собі сакральним авгуром, створює відлік днів немовляти, які, варто визнати, з того сакрального згустку часу вже злічені — кожен народжений помре, без найменшого винятку: уроборос замикається… Та що зробить, що вчинить людина між першим і останнім згустком власного життя? Можливо, ця людина стане особистістю світового масштабу, або ж особистістю локального рівня — розчиниться у масі, чи, навпаки, стане розчинником мас? Перша доля не краща за другу, бо що перші, що другі приречені страждати: хтось від того, що бачить надто багато, а хтось тому, що сліпий. Будучи наодинці, той новонароджений, безперечно, відчуватиме себе індивідом і особистістю, та щойно він зануриться в хаотичну гармонію суспільства, у той строкатий вир думок і почуттів, у цю бочку Данаїд від людства — він усвідомить, а може й ні, що він лише атом, клітина в живому організмі сукупності особистостей, які, будучи об’єднані, як би парадоксально це не звучало, перестають бути такими. Хто ця людина? Художник, письменник, скульптор? Геній, талант, нікчема, божевільний? Яким зробить його суспільство? Яким він зробить суспільство? Чи відчуває суспільство потребу в ньому? Для чого він прийшов у цей світ — з чиєїсь волі чи внаслідок випадкового збігу обставин? Чи потрібен він цьому світові? Чи прийшов він у цей світ вчасно? Чи не зарано? Чи зрозуміють його сучасники? Чи не буде він надто простим для нащадків? Куди винесе його плин історії? На сцену? За лаштунки? Які в нього будуть цілі в цьому житті й у цьому світі? Коли він стане, за мірками цього буття, «добрим» чи «поганим»? А, може, він стане тим, хто перебуватиме поза цими категоріями — «добра» і «зла»? Тим, хто знищить їх… Ким він буде? Генералом чи солдатом? Тим, хто рахує людей цифрами, чи однією з таких цифр? Що він відчуватиме? Які думки зароджуватимуться в ньому? Яка його доля? Чи все це вирішується в мить, коли я перерізаю пуповину, чи життя сформує його, б’ючи об скелі його ніжну фізичну та метафізичну плоть? А, може, він стане тираном? Тим, хто втопить у крові сотні тисяч людей, аби якнайдовше утримувати в руках повідки ефемерної влади? Що, як саме для цього він і призначений — заповнити лакуни історії своєї землі новою кров’ю… і так доти, поки вороги його держави не зможуть безперешкодно ввійти туди, куди так нестримно прагнуть: хіба не буде він, щогодини називаючи себе «героєм» і «спасителем нації», та щодня звідусіль переконуючи в цьому підпорядкований йому народ — найбільшим його зрадником? А, може, його метою стане Нобелівська премія? Тоді мені шкода його, бо Нобелівська премія — це відзнака, яку вручають люди, нерідко політично заангажовані, іншим людям — придатним, зручним: якщо ж він буде поза расами й формами, поза часами й просторами, з’єднавшись із вічністю — то все це буде лише забавкою для нього, як для дорослого забавка — діти, що граються в пісочниці, зводячи ефірні й ефемерні замки… Якщо його метою буде створення концепції, стати частиною вічності, то він усвідомить, що Нобелівська премія оцінює людей епохи й праці епохи — той же, хто поза формами й епохами, хто вічний… той залишить людям оцінювати людське, а його ж діяння — оцінить Всевишній… Можливо, будучи людиною творчості, він у своєму житті осягне, що найважче полягає аж ніяк не в початку створення певної концепції, а саме в її завершенні — спочатку в нього буде незліченна кількість сюжетів, ідей, сил та мотивації, але ближче до завершення йому буде ставати все тяжче й тяжче: якщо він буде вірний собі, своєму призначенню і Всевишньому, то його врятує… ні, аж ніяк не талант, не майстерність і навіть не натхнення, але жорстка й залізна дисципліна, де немає місця слабкості, лінощам і спокусі. А тому ті, хто стверджуватимуть, буцімто його концепція вже майже завершена, й гадки не матимуть, наскільки вона ще далека — не важко споглядати з боку за тим, як день за днем створюються новели, що, безперечно, створює враження легкості їхнього народження, але значно складніше осягнути, чому вони творяться день за днем і яка саме сила приводить у рух той самий механізм, що тримає в руці інструмент, котрий виливає на білизну пергаменту ті чи інші відтінки чорнил… А, може, він стане одним із тих, хто сповістить нашому світові, що в кожному з нас живе кілька особистостей, які в ту чи іншу мить, за тих чи інших обставин, так чи інакше проявляють себе? Одна з цих особистостей — фундаментальна, базисна, до якої ми завжди повертаємось у важкі миті й на основі якої, несвідомо, будуємо всі інші: це наші рідні пенати, наша фортеця, куди ми повертатимемося щоразу, коли стане важко — це наше пристановище, що дарує нам упевненість у майбутньому, у завтрашньому дні… Однак, як би там не було, одне я знаю напевне: як і всі до нього, так і всі після нього — він стверджуватиме, що жив і існував на зламі епох, часів і століть, безперечно, в метафізичних аспектах, і що саме його доба була найтяжчою, найзначнішою й винятковою для історії людства, наче кульмінація, найвищий спалах життя пожежі, коли іскри розлітаються навсібіч із такою ж зухвалістю, з якою «щирі» патріоти полишають рідну землю, коли в їхній дім приходить війна!.. Зазіхаючи у свідомості та душі на абсолютну винятковість, він, вельми ймовірно, так ніколи й не здогадається, що й через 100 років після нього, як і за 100 років до нього, люди житимуть, вмиратимуть, мислитимуть, відчуватимуть, любитимуть і ненавидітимуть — кожен у своїй формі й своїм способом, згідно з духом часу та епохи: це замкнений уроборос, з якого немає виходу — у цьому світі ти повинен пройти фізичні й метафізичні цикли в усіх можливих формах, а тому, будучи людиною саме в цю мить, ти повинен насолодитися можливостями й гранями цієї форми… Можливо, завтра ти будеш каменем або ж квіткою, далекою зорею чи маленьким атомом — твоє життя від того не стане менш насиченим, ніж тепер, але ця насиченість проявлятиметься у дещо інших варіаціях: у таких, яких людському розуму ніколи не збагнути, бо йому не підвладно в абсолютній мірі усвідомити метафізичне життя і природу каменя, квітки чи бджоли — навіть коли ти уявиш себе бджолою, простежиш весь її фізичний життєвий цикл від початку до кінця – тобі ніколи не дізнатись, що вона відчуває, про що мислить і чим керується… її метафізична сутність! Ким же буде ця людина? Можливо, тим, хто сумнівається в усьому, а отже — тим, хто всюди чує голоси… навіть там, де їх немає? Чи буде він прозирати в цьому світі? Чи навчиться він бачити в ньому? Чи стане він пішаком чи королем? Так, навіть і пішаком у цьому світі, як і королем, потрібно стати, бо як початок життя, так і його завершення — це tabula rasa… Ким би він не став, у ці миті, у цю секунду, коли я перерізаю йому пуповину і від’єдную його від усього колишнього, даруючи майбутнє, я нічого так не бажаю, як того, щоб він утілив божественне призначення в цій формі – був собою, відчував і мислив по-своєму… ніколи й ні про що не шкодував, звершуючи величні діяння і мовчки віддаючись бездіяльності.