РОЗДІЛ 19

Втекти в Австралію Астахову не вдалось ні увечері, ні протягом тижня. Компанія вирішила перенести замовлення через не сприяння погодних умов, і Тимофій застряг в рідному місті. Нових замовлень не було. Така собі маленька несподівана відпустка. Іншим разом він радів би можливості залишитись, банально повалятись в ліжку чи подивитись футбол. Та зараз відчайдушно намагався вгамувати серце.

Мучився.

Мучився спогадами, думками, образом Ані перед очима. Батько зі своїм одруженням також додав головного болю. Через нього почувався зовсім паскудно.

«Треба набрати маму, — думав він, лежачи пізнього вечора на ліжку та беззмістовно розглядаючи стелю. — Я сам скажу про чергову зраду тата. Буде неправильно, якщо дізнається про це від журналістів».

Поглянув на годинник. У мами зараз ранок, вона прокинулась.

А як подати інформацію? Як потім заспокоїти? Як зменшити отруту у венах?

— Алло, привіт! — спробував говорити рівним тоном, як тільки з протилежного боку почув рідний голос.

— Як ти?

— Привіт, мій синочку! У мене все чудово, на столі круасани і кава, тож життя вдалось. А ти як? Сумний наче.

— Я повинен дещо сказати. Це дуже важливо. Справа стосується батька.

Запала глибока мовчанка. Мати досі страждала через розлучення. Вдруге вона заміж не вийшла та й не шукала розваг.

— Він вирішив одружитися якоюсь моделлю. Уявляєш?

Тимофій не приховував болю. Хотілось вилити душу, виплеснути накипілу образу.

— Он як! Молодої крові заманулось! Старий пень … Вибач, він твій батько.

— У мене немає батька. Я не прийму його нерівного шлюбу. Я втомився від його божевільних витівок. Я більше не змирюсь, тому відмовився від спадку і компанії. Нехай сам розбирається з бізнесом.

Тимофій щиро сподівався на підтримку матері.

— Синочку, будь ласка, не переймайся.

Вона стримувала сльози, намагаючись не показувати слабкість. Роки зрад навчили бути сильною та усміхатись попри моральний біль, приниження, спустошення. — Ти у своїй квартирі? Скільки часу сидиш у чотирьох стінах?

— Довго. На щастя, поруч є Келі.

Астахов утаїв ще одну причини своїх страждань, не звик обговорювати особисте життя.

— Сходи у клуб чи на виставку. Тобі піде на користь розважитись.

Мама мала рацію, так і до божевільні рукою подати. Тиша у квартирі давила на мозок, її стіни перетворювались на персональну в’язницю.

— Продовжуй жити далі. А батько, залишившись сам на сам зі своєю старістю, втямить, якої прикрої помилки допустив, втративши довіру єдиного сина. Він своїми руками виніс вирок. Не шкодуй.

— Мамо, — Астахов хотів ще щось додати та промовчав.

— Послухайся поради, не звертай уваги. Я змирилась і ти змирись.

Після розмови з плечей наче камінь упав. У грудях перестало душити, а пекучий спазм залишив горло. Мати мала рацію. Якщо батько не дорожив єдиним сином, проміняв його підтримку на коротку спідницю, поставив хіть вище сімейних цінностей, то про нього не варто згадувати. Кожний з чоловіків не прийняв вибору іншого і залишився при власних інтересах.

Тимофій окинув квартиру. Йому край потрібний ковток свіжого повітря і хороший відпочинок.

Чоловіча натура вимагала розслабитись у нічному клубі, за келихом спиртного, в суто чоловічій компанії. Ніяких жінок, поки серце не почне спокійно битись від імені Аня.

Тимофій довго не вагався і через деякий час таксі зупинилось перед двоповерховим розважальним закладом, прикрашеному неоновими вогнями. За його стінами вирувало солодке, веселе життя, бо переступивши поріг, ти залишав клопоти й сірість у темряві ночі.

Сьогодні клуб вирував гучними басами музики та шаленими танцями молодих гарячих тіл.

Астахов озирнувся, намагаючись відшукати знайомі обличчя. Хоча напитись у компанії бармена — теж непоганий варіант.

Біля барної стійки він зайняв стілець біля стіни. Звідки добре проглядався зал, а декоративне чудернацьке дерево ховало від зайвих очей.

Його замовляння виконали одразу. Коли пекуча рідина торкнулась горла і миттєво розбігалась венами, Астахов спробував розслабитись. У такому напруженні він тривалий час, з моменту зникнення лікарки.

— Дідько б тебе взяв! — чортихнувся хлопець, намацавши очима у публіці худорляву фігурку і темне розпущене волосся. Дівчина незграбно рухалась на танцювальному майданчику, стоячи до нього спиною. Складалось враження, що її змушують танцювати, а насправді їй хочеться дременути від цього галасу якомога далі. Фігурку заступив масивний плечастий здоровань, і вона зникла.

— Аня, — зло прошипів Астахов, до скреготу стискаючи чергову порожню склянку. А тим часом очі, наче завороженні, продовжували свердлити танцівників. Він шукав її, свою персональну муку.

«Я втрачаю здоровий глузд, — думав. — Аня у нічні клуби не ходить. Це не вона».

Та раптом очі ковзнули по темному волоссі, по знайомому до найменшої дрібнички, до найменшого вигину обличчі. Він не помилявся. У натовпі намагалась рухатись у такт музиці його Аня. Анна Бурик.