РОЗДІЛ 12

— Ей, ти як? Подивись на мене, очі відкрий!

На долю секунди Аня розплющила повіки, вловивши стурбоване обличчя незнайомця років сорока. Чоловік однією рукою притримував за талію, іншою обмацував голову та кінцівки. А побачивши на пальцях кров, чортихнувся.

— Зараз я допоможу, — додав серйозним тоном, одним ривком підірвавши неслухняне тіло із землі.

Навколо вже зібрався натовп зівак, хтось фільмував на телефон, хтось запитував, чи вже викликали поліцію і швидку.

— Я сам відвезу дівчину в лікарню, — рявкнув водій елітного позашляховика.

Люди невдоволено загомоніли, привертаючи увагу решту перехожих. Клаксони інших автівок, які утворили за місцем наїзду справжнісінький затор, глушили барабанні перетинки Ані і подумки вона раділа: «Жива»!

Голова боліла нещадно, особливо потилиця. Від цього дикого болю хотілось кричати, проте сили полишали й з губ дівчини виривалось кволе скигління.

На щастя, водій, помістивши її в автівку, зачинив дверцята та врятував тим самим від довколишнього галасу.

— Потерпи кілька хвилин, скоро приїдемо! — звернувся до неї чоловік, прокрутивши ключ запалювання.

— У лікарню?

— У лікарню, — невизначено відповів той.

— Мені потрібно до сестри. Ліза в реанімації, вона чекає на операцію.

— Прізвище? — коротко запитав незнайомець, глянувши у дзеркало дальнього вигляду. Аня лежала на сидінні і він не зміг побачити її напівпритомного обличчя.

— Ліза Матейко, перша міська.

Далі лікарка замовчала. Світ перетворився на суцільну чорну точку, у якій вона почувалась частинкою темряви. Думки полишили мозок, вона повністю відключилась.

До тями Бурик повернув різкий запах нашатирного спирту. Дівчина аж підскочила, відірвавши голову від подушки. І глибоко про це пошкодувала, бо різкий біль пройняв кожнісінький міліметр тіла.

— Не так швидко, — почувся зовсім поруч чоловічий голос, який видався дівчині знайомим. — Спокійно, ти в безпеці.

Аня через силу розплющила важкі повіки. Над головою тягнулась світло-сіра стеля. Таких в лікарні не буває.

— Де я? Що зі мною? — боязко запитала, покосившись на руки. Вона лежала на широчезному двоспальному ліжку, прикрашеному королівський темно-синім балдахіном. Її руки були вільними, тож вже цей факт спростовував перебування проти волі. — Хто ви?

— Багато питань, — хмикнув незнайомець. На його серйозному обличчі мелькнула подібність усмішки. Хоча типи подібні йому не вміють сміятись, занадто твердолобі. — Повторюю ще раз, ти в безпеці. Зараз я вколю тобі знеболювальне, і головний біль пройде.

— Не треба! Не робіть цього, — забилась в паніці.

— Добре-добре, — миролюбно підійняв руки догори. — Тільки не нервуй, інакше знову втратиш свідомість. А нам варто поговорити.

Аня ковтнула пекучий клубок в горлі. Хотілось пити.

— Води, дайте, будь ласка.

Чоловік з розумінням кивнув. Наче хижак ступив крок до тумби. Аня прослідкувала за ним очима.

Незнайомець — водій з машини, під колесами якої вона опинилась з власної необережності. Тільки зараз на ньому не було чорного піджака і краватки.

— Тримай! — звернувся він й обережно притримав голову. Вода допомогла відновити сили й вбити пустелю в роті.

— Де я? — повторила питання Аня, очима ковзнувши по просторій спальні, яка рівнялась розміром її квартирі. Увагу привернув вишуканий багатий інтер’єр, гідний королеви. У кімнаті було кілька панорамних вікон, у які зазирали крони покритих цвітом дерев. Вона у приватному будинку, вочевидь за містом.

— Пані Анно, що пам’ятаєте? — замість відповіді прозвучало питання.

— Звідки знаєте моє ім’я?

— Вибачте, та довелось поритись у сумочці. Ми повинні були знати, з ким маємо справу.

— Хто ви? Що вам потрібно? — напружилась дівчина.

— Тихо! — підвищив тон незнайомець. Від нього повіяло небезпекою. Такий вмів стримувати слово й доводити справу до кінця.

— Я не маю претензій і хочу піти додому.

Чоловік заперечно похитав головою.

— Боюсь не вийде.

Він хотів додати, що вона потрапила під колеса машини не простих людей, для яких розголос — брудна пляма на репутації, та двері прочинились і поріг переступив його шеф.

— Отямилась? — одразу поцікавився він.

Мимоволі Аня втиснула в подушку, з острахом оглядаючи літнього чоловіка у коричневому костюмі та з тростиною в руці, на яку він опирався, скорочуючи відстань до ліжка. Аня змогла роздивитись вольове обличчя незнайомця. Мабуть, у молодості він був привабливий. Та і зараз жіночки бальзаківського віку сприймали його за елегантного джентльмена, з яким можна стати під вінець. Дрібні зморшки сіткою вкривали шкіру навколо глибоко посаджених чорних очей, ніс з ледь вловною горбинкою додав власнику поважності, кутики вуст розтягнулись у доброзичливій, улесливій посмішці. Попри легку ходу і внутрішнє сяйво найщирішої людини на світі, цей чоловік не терпів апеляції. Все довкола робилось за його велінням і з його непохитної волі.