РОЗДІЛ 11

До темної ночі Аня пробула у лікарні, даремно намагаючись потрапити до сестри. Її не пустили, не дозволи потримати хвору за руку. Сумно глянувши на двері реанімації, вона відправилась додому.

За один день життя перевернулось догори дриґом. Світ перестав видаватись райдужним, а губи усміхатись та радіти найменшій дрібниці.

Обхопивши себе руками, вона пригортала до грудей пакет з туфлями і їхала останньою маршруткою у свій район. Серце більше не стукало. Воно втомилось хвилюватись і тепер спокійно мовчало, ніби спало. Протягом дня вона обдумала десятки варіантів, де б знайти чималу суму на операцію. Але на гадку не приходило нічого. Навіть продавши квартиру, не вистачало ще половини.

Для неї, лікарки на одну зарплату, поставити сестру самій не реально. Та найбільше дошкуляли слова і вчинок Сергія. Як він міг? При найпершій проблемі втік, звалив все на її плечі? Хіба закохані так чинять?

Лють на родича з кожним наступним кілометром до дому зростала по висхідній. Тому на порозі квартири Аня була готова до серйозної розмови. Серій не мов жодного права залишати хвору дружину. Якщо по-доброму не візьметься за голову, доведеться погрожувати.

Дверний замок прокрутила власним ключем. Помешкання зустріло дівчину порожнечею і непроглядною темрявою.

— Сергію! — крикнула, намацуючи вмикач. — Ти дома?

Різке світло відкрило перед нею жахливу картину, бо навколо творився справжнісінький безлад.

Складалось враження, що наскочили злодії, або… Чоловік сестри похапцем збирав речі.

— Сергію, — повторила вона у тишу.

Пробравшись через розкиданий одяг у спальню, глянула на прочинену шафу. Дійсно, речі хлопця зникли як і він сам. Просто зник, як просто пішов з лікарні. Як був і не стало.

— Мерзотник! — прошипіла сама до себе. Сльози бризнули на запалі щоки. Боліло за Лізу, випікало відкриту рану в грудях. Сестра повинна боротись за життя, відчувати підтримку, свою потребу для рідних і коханого. А що натомість влаштував чоловік? Живцем спалив!

Увагу Ані привернула рожева дитяча скринька — подарунок покійних батьків. У цій скриньці вони тримали свої золоті прикраси. Небагато, звісно, ланцюжок, кілька пар перснів і старовинні сережки, які передались у спадок від прабабусі. У глибині душі дівчина сподівалась отримати за них гідну плату від антиквара. Що значать прикраси чи пам’ятки, якщо на кону стоїть життя єдиної близької людини?

Коробка була відкрита. Тремтячими пальцями вона дістала її. Найгірші побоювання справдились — Сергій забрав всі ювелірні вироби. Більше — кинулась до валізи на кухні. Вона також виявилась порожньою. Її заощадження зникли.

— Скотина! Ненавиджу! — закричала не своїм криком. Хлопець виніс з квартири навіть новий плазмовий телевізор. Поки Аня турбувалась за гроші, він забирав останнє. Тепер у гаманці залишалось кілька сотень гривень. Ні роботи, бо ж у Ліберію вона однозначно не повернеться, ні коштів на існування. Знемагаючи від розчарування, дівчина набрала номер Сергія. Та де там! Вимкнув, розпочавши для себе нове життя.

Від безсилля дівчина впала на коліна. Сльози бігли по щоках, летіли на підлогу.

— Господи, за що?

Та відповіді не було.

На ранок Аня трохи оговталась. Десь з’явились внутрішні сили, які абстрагували її свідомість від лицемірного вчинку й зосередили на пошуку допомоги. Це Сергій покидьок, а світ не без добрих людей. Хтось та й знайдеться.

Про всяк випадок ще раз набрала номер «родича» і тільки скептично похитала головою на монотонний голос. Часу на звинувачення і сльози не було. Час грав проти неї.

Першою справою так-сяк прибрала у квартирі. Потім силою змусила себе поснідати позавчорашньою тушкованою картоплею та чашкою кави. Востаннє організм отримував їжу у квартирі Тимофія.

Згадка про хлопця змусила її скривитись й залишити напій недопитим.

Останні події відштовхнули їхню зустріч на другий план і Аня не мала хвилинки подумати, розібратись в собі, зі своїми почуттями.

Серце оповила ностальгія. Так сильно захотілось поговорити з ним, прихилити голову на  плече і пожалітись. Тимофій — багатий хлопець і міг допомогти грішми.

Проте у медалі завжди дві сторони. Набридлива муха в голові нагадала про його бажання залишити між ними всього-на-всього дві ночі. Віддавшись пристрасті, вони спільно погодились не зустрічатись і дівчина стримала слово — зникла з квартири, полишивши після себе спогади.

Аня сумно поглянула на охололу каву. На жаль, тяга до фотографа не остигала аналогічно гарячому напою.

— Ні, Тимофію, — вимовила вголос, обережно проводячи пучками по білій кераміці. — Ти — найщасливіший момент, який трепетно зберігатиму в собі. Ти — минуле. Ти перегорнута сторінка.

Боротись із собою завжди найважче.

— Де взяти гроші? Думай, Аню, думай!

Марно Бурик терла скроні. Хороший варіант не спадав на думку.

З «нічим» вона відправилась в лікарню.

Якщо вчора хмурний день погрожував з хвилини на хвилину розплакатись проливним дощем, то сьогодні весняне сонце дивувало аномальною спекою. Ані довелось стягнути з себе куртку, і, несучи її в руках, плентатись в протилежний кінець міста. Маршрутне таксі зумисне пропустила, адже на рахунку була кожна копійка. Нехай проїзд — не космічна сума, та коли є час, то чому не скористатись можливістю зекономити. Подібна економія штовхнула Бурик вкотре відчути себе бідною студенткою, якій втриматись у виші допомагали мізки й прагнення стати лікарем, справжнім лікарем з великої букви.