РОЗДІЛ 10

«Я хочу ще, не зупиняйся, будь ласка. Інакше я вмру».

«Пообіцяй, що вранці не втечеш, що залишися в цьому ліжку, в цій квартирі, в моєму житті».

«Тимофію»!

«Анечко»!

Її солодкий голос доводив Астахова до божевілля. Його ім’я з дівочих губ злітало на піку насолоди, і він сам спалахував сотнями вогнів.

Та якоїсь миті сталось непередбачуване. Анна перетворювалась у піщану хмарину і летіла… Летіла, розчинялась, зникала.

— Стривай! — крикнув Тимофій і різко зірвався з ліжка.

Простягнута рука повисла у повітрі. Важке дихання виривалось з грудей. Нестямним поглядом чоловік провів по спальні. День давно забрав права у ночі, сонячне проміння радісно стрибало по підлозі, шафі, ліжкові, у якому знаходився сам один.

Тимофій провів долонею по місці, де перед ранком в постелі ніжилась квітка. Місце відгукнулось холодом. Холодом і болем в душі. Ані не було поруч.

— Аню! — несамовито заволав, метаючись зі спальні на кухню, із кухні у ванну, із ванної у вітальню.

Порожнеча. Дика, глибока, вбивча.

Мертва тиша тиснула на барабані перетинки і Тимофій відчув, як близький до божевілля.

— Аня! Не жартуй зі мною! Де сховалась?

Даремно. Його ніхто не чув, бо більше у помешканні нікого не було. Тільки сонячні зайчики насмішкувато плигали по меблях.

Розлючений та нервовий Астахов повернув у передпокій. Першою справою глянув на взуття дівчини — білі кросівки, які вчора разом купували у магазині. Маленький наївний хлопчак всередині марно сподівався їх уздріти. А дорослий, досвідчений Тимофій вже знав: Аня пішла, залишила його, покинула.

Весь спектр болю переріс у дикий, оглушливий рев. Так ревуть осиротілі звірі, втративши частину себе і надію. Так кричать люди, у яких невідомість забирає близьких.

— Чому? Чому ти пішла? Не почекала? Я б не відпустив тебе! Небо пофарбував у червоний колір, але б не відпустив!

Щось відчайдушне і пекуче обірвалось в області серця. На підлогу з гуркотом полетіло все, що першим попадало під руки: рамки з фотографіями, книги, стільці, навіть величезний торшер у кутку. Якби міг, розтрощив простір, не залишив найменшого вцілілого предмета. Шкода, не можна знищити чарівний образ перед очима, її усмішку, покусані губи, тонкі пальці. Як ніжно ці пальці торкались його, як сильно показували любов своєї власниці!

— Чому? Чому? — хрипів Астахов, опустившись на коліна перед ліжком, де вони пізнали справжню пристрасть, прив’язаність.

Очі ковзнули по прочиненій шафі. Звідти визирав край чорної крихітної сукні. Сукні, у які стала його королевою!

Одним випадом чоловік опинися біля стулок купе, одним ривком стягнув плаття додолу і мов дійсно божевільний, приклавши тканину до обличчя, затягнув на повні груди запах.

Запах — все, що залишилось від Анни.

Минула цілісінька вічність, поки знайшов у собі сили підвестись і вмитись крижаною водою. У ванній кімнаті він намагався не дивитись на відображення у дзеркалі. Він виявився слабаком, нікчемою, який не зміг втримати бажану жінку. Відчуття, що втнув величезну дурницю, не полишало Астахова.

— Я поверну Аню, — захрипів, міцно стискаючи мокрі кулаки. Каплі повзли перекошеним від болю лицем, а потім падали, нещадно розбиваючи об чорну кераміку. — Знайду.
У наш час не проблема відшукати необхідно адресу. Варто мати гроші. Тимофій набрав номер адвоката, який допомагав у юридичних питаннях й попросив за будь-яку ціну дізнатись місце проживання Анни Бурик. Крім того, за оперативність пообіцяв подвійну винагороду.

— Через двадцять хвилин надішлю дані, — спокійним тоном відповів адвокат, вселяючи у його серце відчайдушну надію. Аня залишалась в місті. Сама ж говорила, що планує побути кілка днів і вже тоді вирушати в Ліберію.

Говорила! Проте не обіцяла залишитись з ним.

Старий знайомий стримав слово, і коли телефон в руках Астахова дзенькнув повідомленням, він аж сіпнувся.

«Велика Берегова, 12, кв. 3», — писалось у сповіщенні. Слова намертво закарбувались в голові. Вхопивши косуху, у якій вчора каталась дівчина, він покликав Келі. Собака наче відчувала кепський настрій господаря, понуро підібгала хвоста й сумними очима зазирала у вічі.

— Ти також її полюбила? — поцікався Тимофій, почухавши домашнього улюбленця за вухом. Келі жалібно заскиглила. — Не сумуй, люба. Зовсім скоро я привезу Аню.

Щаслива усмішка прикрасила тонкі чоловічі губи. Астахов свято вірив у повернення лікарки і навіть не припускав іншого варіанту.

Віддавши собаку консьєржу та не приховуючи радісних передчуттів, сів у свою машину — гігантського чорного позашляховика, призначеного більше для подорожей гірськими масивами, ніж вулицями завантаженого міста. Він дуже хвилювався. Не тому, що боявся почути відмову. Приїхати і забрати дівчину прирівнювалось до пропозиції зустрічатись. Астахов хмикнув, пригадавши себе десятирічним хлопчаком, який нарвав квітів на міській клумбі і вручив однокласниці. Тоді серце билось в аналогічному, дикому темпі.

Бурик жила у звичайнісінькій дев’ятиповерхівці старого зразка, де ліфт перебував у аварійному стані, а мешканці, не зважаючи на вік і проблеми, діставались квартир засмальцьованими сходовими маршами. Сірий, непримітний двір, дві бабусі-всезнайки на перекошених лавках, занедбаний дитячий майданчик — одним словом Аня виросла тут.