РОЗДІЛ 9

Аня прокинулась від незрозумілого відчуття тривоги на серці. За вікном сірів ранок, зазираючи у спальню важкими дощовими хмарами. Місто спало. Дівчина приклала до грудей кулак. Серце билось, прискорюючи темп з кожною наступною хвилиною, яка перетворювалась у нескінченну годину.

Кинувши побіжний погляд на сонного Тимофія, вона потягнулась за телефоном на тумбі. Звук на гаджеті був відключеним, хоча телефонувати ніхто не збирався. Нікому. Тому побачивши десяток пропущених дзвінків від чоловіка сестри — Сергія, лікарка затремтіла. Нічого хорошого це не віщувало.

Вона похапцем та максимально тихо звільнилась від руки Астахова й вислизнула з теплого ліжка. У голові крутились тривоги. Що могло статись? ДТП? Проблеми з поліцією? Зазвичай у такі моменти на гадку спадають препаскудні варіанти.

Тільки-но зачинивши за спиною двері у ванну, Анна набрала контакт родича. І в трубку понеслись довгі моторошні гудки. Мабуть, перед очима промайнули всі болючі фантазії, поки нарешті Сергій відповів занепокоєним, зляканим голосом:

— Аню, ти де? Чому не реагуєш на дзвінки? Тут таке сталось! Ліза в лікарні, без свідомості.

— Що сталось? Чому без свідомості?

— Вночі встала води випити і впала. Я не знаю. Лікарі не говорять, проводять обстеження. Може приїдеш в першу міську? Тобі, як колезі, більше скажуть.

Жалібний тон вимагав негайно реакції. Аня гарячково міркувала, кого знає в міській лікарні, з ким вчилась чи перетиналась.

— Ти приїдеш?

— Так. Тримайся!

З ванної Аня вилетіла кулею.

«Таксі, слід негайно викликати таксі. Але ж я адреси не знаю».
Спершу подумала розбудити Тимофія, розказати про сімейні проблеми і попросити відвезти її до лікувального закладу. Сміливо зробила кілька кроків до ліжка й присіла навпочіпки, навпроти обличчя фотографа. Його вуста розтягнулись у спокійну смужку, мали покусаний і розчервонілий вигляд. Вони заснули майже перед ранком і тепер Астахов мирно посопував. Невидима сила змусила відмовитись від задуму.

— У нас було всього два дні, — пошепки промовила Аня, торкаючись неслухняного пасма волосся на чолі. — І цих два дні я пам’ятатиму завжди. Ти навіки в моєму серці.

У душі розуміла, що робить помилку, що сама зрікається хлопця, що сама йде.

— Свобода важливіша за мене. Я не обламуватиму твої крила. Залишайся вільним.

Дівчина краєчками губ торкнулась покритої щетиною щоки. Аромат чоловіка наповнив ніздрі, забрався в самісіньку душу, намертво осів у свідомості.

— Прощавай, Тимофію. Ти став сонцем і я вдячна Богу за це.

Сльози нестримною лавиною накотилися на очі, стягнули горло мертвою петлею. Розтираючи вологу долонями, дівчина навшпиньках знайшла розкидані джинси і тонкий світшот (вони придбали їх разом в торговому центрі) та подалась у передпокій, де підсвічуючи телефоном, взулась у кросівки, а туфлі на підборах підхопила під пахву.

З тим Аня і покинула квартиру, відірвавши частину себе заживо.

У таку пору консьєржа не було на посту. Воно на краще, бо в протилежному випадку з ввічливості довелось передавати слова Астахову.

Вже на вулиці дівчина сумним поглядом окинула масивну житлову споруду й боляче скривилась. О, вона сумуватиме за помешканням, де залишила розірване серце.

На будинку красувалася металева жовта табличка з назвою вулиці. Аня похапцем набрала службу таксі. По інший бік роздався заспаний, проте приємний голос дівчини-оператора:

— Через десять хвилин приїде машина. Очікуйте, будь ласка.

— Дякую, — схлипнула у відповідь Анна. Сум і невизначеність різали її свідомість. Боліло як ніколи. За спиною залишався найкращий чоловік у світі, з яким не побачиться. Перед лицем була хвора сестра, за життя якої борються лікарі. Їй треба думати про Лізу, не морочити голову тим, хто став перегорнутою сторінкою.

Водій таксі виявися балакучим дядьком. Вважаючи себе найкращим психологом у світі, він безупинно намагався витягнути Аню зі сліз.

А вона не слухала. За засмальцьованим віконцем пошарпаної автівки світ пролітав повз неї. Дивно визнавати, але схожою автівкою вона добиралась з Тимофієм до його квартири.

«Невже відтепер я за найменшого збігу порівнюватиму все з Астаховим? Я божеволію».

Анна стиснула до хрускоту гаджет у руці.

— Виходь, з тебе двісті п’ятдесят гривень, — грубо звернувся водій, вочевидь ображений за небажання з ним розмовляти.

Дівчина без жодного слова дістала гроші.

Лікарня попри ранню годину зустріла метушнею біля центрального входу.

Біда не спить і їй абсолютно байдуже на час доби. У цій лікарні Аня проходила стажування, тож добре знала, де знаходиться реанімаційне відділення. На другому поверсі біля білих дверей з табличкою «Вхід заборонено» лікарського вердикту чекала понура фігура Сергія. Зачувши кроки, він підвів опухлі, червоні очі.

— Прийшла, — полегшено видихнув, підводячись на ноги. Дорослий чоловік, наче мала дитина, шукав спокою і підтримки. — Я так злякався.

— Що сказали? — здавлено звернулась Аня. У горлі стояв пекучий клубок.