РОЗДІЛ 8

Швидкість лякала і водночас вражала. У швидкості — свобода, у швидкості — крила, твої крила за спиною. Якоїсь миті захотілось розкинути руки, перетворитись на пташку. Мотоцикл ревів, гудів під ними і дозволяв вловити це невидиме відчуття польоту. Анна пустила руки. Ноги міцно стискали чоловіка, живіт злився з його спиною в одне ціле. Вони мчали вперед, по об’їзній за містом, назустріч вітру й блакитному небу, що тягнулось прозорим куполом за небокрай.

— Я лечу! — кричала. Двигун глушив слова, а вітер відносив їх за спину, і вони залишались не почутими Тимофієм.

Та у дзеркалі він ловив відображення щасливої дівчини, інтуїтивно хапав її радість і безмежну вдячність за незабутню прогулянку. Інколи людині слід робити божевільні вчинки, щоб виплеснути емоції, нашаровані під стандартами поведінки.

— Кричи! Кричи голосніше, — командував Астахов. Його слова також неслись далеко й не долітали до адресата.

За кілька десятків кілометрів від міста Тимофій зупинив залізного коня на автозаправній станції.

Знявши шолом, одразу повернувся до Ані та турботливо допоміг позбутись захисту.

— Як ти? Дуже змерзла? — зазирнув в очі й відверто замилувався їхнім дивним світлом. Там грав увесь спектр емоцій: від захвату до дикого страху. Аня ловила адреналін. Не втримавшись, Астахов зарився пальцями в її волосся, притягнув за потилицю і вкрав збите дихання грудей, що високо здіймались, захоплюючи прогріте весною повітря.

— Я зараз задихнуся.

Лікарка виставила вперед долоньку.

— Не треба, у мене грандіозні плани на ніч.

Подарувавши дівчині посмішку, він накрив долоню своєю. Крижана й задубіла рука скидалась на брилу льоду. Тому хлопець спробував коліна Ані, які під капроновими панчохами нагадували бурульки.

— Бляха, Анечко! Ти ж не маленька дитина. Чому не щипнула мене? Ти ж простудишся.

— Ні, — заперечно похитала головою та пустотливо повисла на його шиї руками. — Твоє тепло передається на клітинному рівні.

— Це говорить лікар чи романтик?

— Лікар, який в душі романтик. Хоча інколи я шкодую про свою професію. Знаю, дивно звучить, але правда.

— У Ліберії я спостерігав за тобою, — насупив брови Астахов. — Ти прикликана лікувати, допомагати хворим.

— Я маю на увазі винятки, які змушують засмучуватись. Саме тому не хочу повертатись на роботу, — її обличчя набуло серйозного вигляду. — Я безсила проти смерті, яка приходить до незахищених верств. Розумієш?

В очах дівчини заблищали зрадницькі, підступні сльози. Астахов не міг на них дивитись.

— Розумію. Бачити голод і не мати змоги зарадити — важко. А боротись зі смертю… На це здатні тільки сильні і мужні люди. У твоїх грудях б’ється справжнє серце. І сама ти справжня, чиста, наївна.

Тимофій пригортав дівчину, гладив волосся, чув її дихання на своєму плечі і дивувався, як сильно вини схожі.

— Ну ось, зіпсувала мить, — похнюплено прошепотіла вона. Долонею розтерла рясні потічки на щоках, і ніби проганяючи сльози, швидко-швидко закліпала очима на білу легку хмарину над головами.

— Ні, ти відкрилась з нової сторони. Є в тобі щось таке, що змусить…

«Що змусить мене не забути нас», — затараторив у голові голос.

Однак Тимофій промовчав, залишивши думку при собі. Він не знав, де буде через тиждень, куди закине життя наступного місяця мандрівного фотографа. Постійні стосунки — не для нього, не для його вільної натури, не для його святої свободи.

А яка різниця між свободою і самотністю? Де закінчується ця свобода і починається самотність?

Мимоволі погляд Астахова ковзнув на припаркований поруч автомобіль, до якого йшла сім’я з тата, мами і близнючок років п’яти. Дівчатка весело бігли попереду батьків, щиро раділи найменшій дрібниці.

А дорослі тримались за руки, зазираючи один одному у вічі. Вони заховані і щасливі, вони постійно разом і мають своє продовження — дітей. Що таке самотність — для них поняття не відоме. Свобода?

Свобода — це кохати й бачити кохану людину поруч. Тимофій перевів погляд на Аню, яка все ще тулилась до його грудей. Не втримався та пригорнув міцніше до себе, поцілував у маківку. Серце всередині товкло так сильно, що, здавалось, застрягне в горлі.

Завтра вона піде. І він повинен буде змиритись.

А як що втримати дівчину, дозволити залишитись на тиждень в його житті? Що далі?

А що? А що? Як їх багато.

«Вранці я не відпущу її. Не можу», — знайшов сили зізнатись Астахов. Та поки вирішив нічого не говорити, не псувати момент.

— Поїхали у місто й нарешті поснідаймо нормально, — стиха промовив він, на що отримав кивок головою. Тимофій дістав з багажника плед, укутав ним свою пасажирку й чмокнув у носик. Турбуватись про Аню подобалось і хотілось, бо скидалась на тендітну квітку, яку найменший буревій одним подувом міг зламати.

— Дякую, — прошепотіла «квітка» у відповідь.

Квітка…

Квітка… Квіткою він називатиме її у серці.