РОЗДІЛ 2

— Анна Бурик, приємно познайомитись.

На її превелике здивування Тимофій торкнувся губами зовнішньої сторони долоні. Невагомий дотик виявився імпульсивним розрядом, який проникав до самісінької кістки. Анна відчула, як підкошуються ноги, як всередині вовтузиться страх, страх і передчуття від знайомства.

— Може шампанського? — поцікавився Тимофій, ковзнувши поглядом на скляні двері, за якими світське життя вирувало на повну. І чомусь перейшов на «ви»: — Чи ви прийшли не самі?

Лікарка на секунду завмерла. Вона не могла і не хотіла зізнаватись, що на захід навідалась без супутника, точніше це він не прийшов, проігнорувавши їхнє перше побачення.

Хлопець з ніком Артем став чимось дивним і першим в її житті.

Пів року тому вона приїхала в Ліберію у рамках проєкту «Лікарі без кордонів». У свої двадцять п’ять, маючи за спиною освіту і два роки стажу в міській лікарні, а в гаманці не більше, чим потрібно для виживання, Бурик пристала на пропозицію свого університетського товариша, людини щирої і добросердної, відправитись з місією допомоги. Він переконував, що її талант, вміння знайти підхід до дітей, а головне — серце, готове рятувати без винятку, потрібні саме там, в далекій чужій країні. Їхати казна-куди було страшно. Та старша сестра з чоловіком коректно натякнули, мовляв, скільки ділитимемо однокімнатну квартиру на трьох? Та й не гоже дівчині спати на розкладушці в кухні поруч з молодою сім’єю, яка понад усе мріє про дітей.

Мабуть, заради щастя сестри, зовсім не схильна до авантюр Анна, зібрала валізу.

Ліберія радо зустріла педіатра, заваливши її безпросвітними годинами роботи та повною відсутністю елементарних побутових благ. Нова болюча для співчутливої душі реальність захлиснула, забрала з головою у шалений вир чужої біди.

Ось тоді мережевий друг Артем став спасінням, яскравим промінчиком в темній буденності. Спершу він постукав у друзі, згодом зав’язалась переписка. О, вони могли годинами спілкуватись про що завгодно. Точніше, їхні повідомлення могли перерости в паперову книгу.

Головною інтригою залишалась повна відсутність справжніх світлин один одного. Та хіба має значення обличчя, врода для щирого спілкування? Їм подобався створений ними маленький світ з його законами й межами. Та коли настав час повертатись на батьківщину, Бурик не промовчала про важливу подію. І тоді Артем запропонував зустрітись.

Вона вагалась, сумніви їдкими зміями гризли нутро. Вирішальну роль знову зіграла сестра. Віка підтримала два віддаленні серця, настояла, аби вона поглянула у вічі майбутньому.

Так Анна погодилась на ще одну авантюру.

Артем виявився справжнім романтиком. Кур’єром надіслав запрошення на благодійний вечір, повідомив, що одягнеться в чорний костюм і темно-вишневу однотонну краватку. Своєю чергою дівчина відправила фото клатча, з яким збиралась на побачення.

Як вона тремтіла перед дзеркалом, розглядаючи відображення. Її фігура відвикла від вечірніх суконь, ноги від височенних підборів, обличчя від вечірнього макіяжу, волосся від якісного шампуню і бальзаму.

У дзеркальній гладі відбивалась справжнісінька принцеса — вишукана, тендітна, елегантна.

— Ти моя лялечка, — обійняла Віка сестру на прощання. — гарно відпочинь. І головне — не забувай телефонувати. Я чекатиму. Удачі.

Приємні передчуття полонили єство, й Аня метеликом випурхнула із старої «хрущовки» назустріч неземному коханню.

Однак вона даремно поспішала в готель, даремно тремтіла, хвилювалась. Артем не прийшов на побачення. Та більше — сповіщення на його телефон не надходили. Анна почувалась зрадженою, бо що інакше може почувати молоде гаряче серце, переповнене нерозділеною, примарною симпатією.

— Так, я сама. Захотіла трохи розвіятись, — відповіла вона Тимофію, через силу приховавши душевні метання та озброївшись натягнутою усмішкою.

— І правильно зробила, що вибралась в люди.

— Змінила оточення, — сумно хмикнула Аня, зробивши крок у глиб зали. Їхня поява викликала фурор. Дамочки з лютою заздрістю до дрібниць розбирали її сукню, туфлі, макіяж, волосся. Шептання за спинами діяли на нерви. І Тимофій, не витримавши, схилився над вухом дівчини.

— Ти голодна?

— Дуже! Ой, так не личить говорити, але я страшенно хочу їсти. Із самісінького ранку як білка в колесі.

Астахов озирнуся по сторонах.

— Тут немає нічого, крім випивки. Пропоную втекти.

— Втекти?

— На сьогодні я свою місію виконав. Ти теж прийшла сама і хочеш їсти. Складаємо один до одного і отримуємо прекрасний привід дременути від зайвих пліток.

— Аргументи вагомі, — щира усмішка оголила ряд білих зубів. Тимофій на мить затримався поглядом на цій усмішці і спіймався на думці, що хоче її поцілувати. Дуже хоче. Поки Аня не передумала, обхопив за талію і повів до виходу.

Прохолодне повітря освіжило думки й приглушило хижака всередині. Принаймні, він налаштувався на бесіду і збавив темп мисливця. Лікарка була не з тих дівчат, які охоче і без вагань заплигували в ліжко першого ліпшого. Його натиск міг спровокувати зворотну реакцію, і показати в очах дівчини якимось голодним маніяком.