Розділ 10

Дирижабль піднімався дедалі вище, несучи Алана й Жанну геть від Аркхейма.

Під ними повільно пропливали зелені ліси, срібляста стрічка річки й крихітні дахи будинків. Десь далеко праворуч над хмарами показалися вершини гір, а сонячне світло золотило мідні заклепки корпусу.

Зоряний мандрівник мертвою хваткою вчепився обома руками в латунні поручні палуби, спостерігаючи, як земля стрімко віддаляється з-під ніг. Скрип натягнутого такелажу й різкі пориви вітру на такій висоті діяли на нерви, але Алан щосили намагався приховати своє хвилювання. Втім, судячи із запитання Жанни:

— Що, страшно? — виходило в нього це не надто добре.

— Трохи є, — озвався Алан, поглянувши на дівчину.

На її обличчі розквітла тепла, підбадьорлива усмішка.

— А як же ти тоді літаєш на своєму кораблі?

Алан пирхнув і похитав головою.

— Ну й порівняла! Там така система безпеки, що... — Він на мить замислився й додав: — Можна сказати, я здійснив аварійну посадку просто з відкритого космосу й залишився живим. А тут навіть думати страшно, що буде, якщо з такої висоти впасти!

— Ну, знаєш, — усміхнулася Жанна, підставивши долоню вітру. — Зараз це дуже навіть безпечний транспорт.

— Судячи з того, як він рипить і тремтить, повірити в це важко.

— Коли ти вперше сів на велосипед із паровою тягою, то теж казав щось подібне. А потім тобі навіть сподобалося. Звикнеш і до дирижабля!

— Там ти весь час була поруч, — вихопилося в Алана раніше, ніж він устиг подумати, наскільки двозначно це прозвучало.

На кілька секунд між ними запала незручна мовчанка. Вітер розвівав волосся Жанни, а Алан подумки сварив себе за необачні слова.

Жанна всміхнулася, поправила пасмо, що вибилося із зачіски, і тихо промовила:

— Так я й зараз поруч. Якщо почнеш падати — обіцяю, що спіймаю.