Після повернення до міста робота в майстерні закипіла. Уже наступного ранку кузня знову загуркотіла молотами. Гірни ревли, токарні верстати пронизливо скреготали, а у дворі майстерні один за одним розвантажували вози з металом.
Третину важкого золотого злитка з «Екскалібура» довелося перетворити на безформний шматок і продати до місцевого ломбарду за напрочуд низькою ціною. Та навіть цих урятованих від пограбування коштів вистачило з надлишком: майстер закупив найкращі матеріали, найняв додаткових працівників і на повну потужність запустив виробництво з лиття та токарної обробки шестерень потрібного розміру.
Жанна працювала невтомно. Вона раз у раз допомагала найманим працівникам порадами, а водночас навчала Алана нелегкого ремесла роботи з металом.
День змінювався днем. На долонях Алана лопалися мозолі, а згодом вкривалися грубою кіркою. Комбінезон давно втратив свій первісний колір, просякнувши гаром і мастилом, а кожен ранок починався з ударів кувалди по розпеченому металу.
Наприкінці першого тижня зоряний мандрівник уже самостійно зміг викувати шістнадцять стикувальних блоків для машини й навіть одну бездоганну латунну шестерню.
Кожен м'яз у тілі Алана нещадно болів. Лише тепер пілот до кінця усвідомив, яку колосальну, майже нелюдську працю щодня виконують усі робітники цього парового світу.
Та побачив він і дещо інше. Те, як тут люди підтримували одне одного. Як ділилися останнім шматком хліба, як сперечалися до хрипоти над кресленням і разом раділи вдалому литву. Аланові мимоволі згадався його власний світ. Оцифрований, стерильний, нескінченно далекий. Там кожна людина почувалася значно комфортніше наодинці із собою та віртуальними інтерфейсами, ніж у товаристві собі подібних. Адже сучасні штучні інтелекти набагато швидше й точніше знаходили підхід до людини, ніж самі люди — одне до одного. У його світі досить було промовити кілька слів домашньому ШІ — і той миттєво добирав музику, їжу, співрозмовників, навіть настрій. Тут же, щоб заслужити просту кухоль гарячого чаю після важкого дня, потрібно було тижнями працювати пліч-о-пліч із людьми, доводячи, що тобі можна довіряти.
Тут усе було інакше. Це лякало своєю непередбачуваністю, але водночас і зачаровувало.
Увечері Алан почувався дивно щасливим. Над дахами повільно пливла густа пара, забарвлена призахідним сонцем у мідно-червоні відтінки. Десь неподалік лунав дзвін, що сповіщав про закінчення зміни, а з відчинених вікон долинав сміх робітників. Він сидів на дерев'яній лаві біля входу до майстерні, смакуючи гарячий чай із важкого кухля. Дивився на Жанну, яка витирала закіптюжене сажею чоло, вдихав їдкий, але вже майже рідний запах гару й спостерігав, як прохолодний вітер забирається під його легкий комбінезон. Йому навіть подобалося, як робітники добродушно посміювалися з його незграбності та недосвідченості. Вони більше не вважали його чужинцем — Алан став для них своїм. Вони ділилися з ним свіжими фруктами, розповідали бувальщини й міські новини.
Зокрема й про те, що пошуки впалого «метеорита» поки що так і не дали жодних результатів.
Багато містян уже покинули цю затію, але залишилися й ті, хто й далі прочісував ліси. Вони розуміли: якщо знайдуть небесне залізо — забезпечать себе й своїх дітей до кінця життя. Не припиняли пошуків і військові. Командування Аркхейма чудово усвідомлювало, що об'єкт таких розмірів не міг безслідно зникнути.
Алан розумів: гроза ще не минула, кільце навколо нього повільно стискається. Та маскувальна система «Екскалібура-7» працювала бездоганно. Уже першого дня Єва змогла налагодити мінімальний контур підживлення акумулятора — зовсім незначний, але навіть цього мізерного струму вистачало, щоб підтримувати маскувальне поле й приховувати двохсотметровий корпус від очей патрульних дирижаблів.
День уже схилявся до вечора, коли на вулиці з'явився старий майстер. Важко ступаючи бруківкою, він підійшов до дерев'яного столика, за яким сидів Алан. Усівшись поруч і спершися ліктями на дубову стільницю, він уважно подивився на пілота й промовив:
— Завтра вранці прибуде дирижабль, що прямує до столиці. Я хочу, щоб ти разом із Жанною вирушив туди за необхідними деталями.
Алан уже хотів заперечити, адже йому здавалося, що його руки тут, біля ковадла, потрібніші. Та майстер рішуче підняв руку, не дозволяючи почати суперечку.
— Там від тебе буде значно більше користі, ніж біля горна. Ти знаєш будову машини краще за нас, та й Жанні в столиці потрібен надійний супутник.
Алан поглянув на старого інженера, потім на освітлені вікна майстерні й зрозумів, що старий має рацію. Схвально кивнувши, пілот тихо промовив:
— Гаразд. Отже, вранці вирушаємо.