Розділ 7

Усі вампіри у нашому Відділі були ретельно записані у спеціальний список, зареєстровані й під наглядом. У Києві мешкало п'ятсот вісімдесят три вампіри, і це було багато, все-таки столиця. Але всі мали печатку, яка стримувала їхню агресивність та потяг до крові. І жодного королівського вампіра не було зафіксовано. Вважалося, що вони всі загинули в шістнадцятому-сімнадцятому століттях, коли було відкрито полювання на вампірів. Родовід королівських вампірів починався від відомого всім Влада Цепеша, він мав кількох ініційованих послідовників, які теж у свій час зібрали біля себе прихильників. Останній випадок, що стосувався саме королівських вампірів, описав у своїй книзі Брем Стокер, ірландський письменник, колишній співробітник лондонського Особливого Відділу. Він працював офіційно простим менеджером у театрі, але, звичайно ж, справжньою його роботою був нагляд над містичними істотами тогочасного Лондона. Граф Дракула, останній з роду королівських вампірів загинув ще тоді, у дев'ятнадцятому столітті. Відтоді про них ніхто нічого не чув.

Укус королівського вампіра надавав величезної сили, але й робив людину приреченою на вічний голод, постійну жагу крові та насильства. Це вже не були люди, але й вампіри з них виходили злими й жорстокими. Особливістю таких вампірів було те, що їхні нелюдські іпостасі мали химерні й туманні корони над головою, саме це й зафіксували наші агенти, помітивши вампіра. В Олесі теж була така корона в аурі, але ще не сформована, і це радувало, я сподівався, що впораюся і врятую її.

Не вдаючись у подробиці, я схематично описав причину її стану, розповів трохи про наш Відділ, у кількох словах, бо погодьтеся, людина, яку вкусив справжній вампір, зможе повірити в це, не буде крутити пальцем біля голови й посилати до лікаря. Олеся трохи здивувалася, але й зраділа.

- То ти допоможеш мені, Андрію? - спитала вона жалісним голосом. - У мене немає в кого просити допомоги.

- Звичайно, - кивнув я. - І для початку ми повинні знову повернутися на те місце, де були. В кінотеатр "Екран".

- Ні, ні! - закричала дівчина, жах миготів у її очах. - Я знову не зможу себе контролювати!

- Візьмеш із собою свою суперкачалку! - посміхнувся я. - Вона виявилася справді зроблена із осики. Це тебе й врятувало від повного контролю вампіра.

Я зиркнув на годинник. До Нового року залишалося сорок хвилин. Якщо пощастить, то ми якраз встигнемо зробити всі справи (сподіваюся, успішно), бо королівський вампір, я так зрозумів, чекав часу початку року, коли всі містичні й енергетичні сили набували максимальної сили. Саме в цей час із аур людей, які всі разом думали чи робили щось одне, спільне, а в нашому випадку, зустрічали Новий рік, вихлюпувалася колосальна кількість енергії, яку часто використовували містичні істоти кожна зі своєю метою.

Отож, я схопив Олесю за руку і потягнув на вулицю. Таксі зловити було нереально, але нам пощастило: неподалік від мого дому якраз із таксі вибиралася галаслива компанія. Ми з Олесю вскочили в машину і незабаром знову стояли біля темної й похмурої будівлі кінотеатру "Екран".

- Он там я живу, - вказала дівчина на високий будинок за кінотеатром, що сяяв десятками яскравих вікон: люди, мабуть, вже всілися за святкові столи й чекали виступу президента.

Дівчина тремтіла від поривчастого вітру, який раптом здійнявся навколо нас, а також, напевно, від хвилювання й страху. Пацьорки її зеленої смішної куртки-ялинки смикалися на вітру, а очі підозріло блищали. Я, несподівано навіть для себе, раптом обняв її й притиснув до себе, намагаючись зігріти й заспокоїти. Ця дівчина мені сподобалася, була смілива й відчайдушна, трималася там, де інколи навіть дорослі чоловіки кричали від жаху.

- Все буде добре, - прошепотів я їй у вушко, - не хвилюйся, я з тобою.

Олеся мовчала, дихала швидко, і я чув стукіт її сполохано серця. Вона страшенно боялася.

Я штовхнув двері, які, як і очікувалося, ніхто й не замикав, і ми з дівчиною увійшли досередини.

- Зробиш все так, як я вчив, - промовив я Олесі пошепки. - Не бійся. У крайньому випадку, з тебе вийде чудова вампірка, дуже вродлива й спокуслива, - я мимоволі скосив погляд на губи дівчини, які мені вже давно хотілося поцілувати. 

От халепа! Ще цього не вистачало! Я відчув, що мені дуже подобається ця дівчина, ще тоді, побачивши її вперше, в мені щось тенькнуло. Обов'язково допоможу їй і запрошу на побачення!

- Не жартуй так, - тихо промовила вона.

Тримала качалку наперевіс, була схожа на маленького горобчика, який захищається від усього світу.

Присвічуючи ліхтариком з телефона, ми пройшли коридором і увійшли в зал, де раніше, мабуть, показували фільми. Вогонь від ліхтарика вихоплював лише частину залу. Олеся схопилася за мою руку, не бажаючи, певно, відпускати.

- Ось, тримай, - знайшов я в кишені статуетку того пелехатого вовка, яку подарувала мені жінка біля підземного переходу. - Талісман буде тобі. Іди, не бійся.

Я випручав свою руку з Олесиної й тицьнув їй кам'яну фігурку. Вона схопила її й повільно пішла вперед, у пітьму, до тієї стіни, де мав бути екран. А я вимкнув телефон і налаштувався на бій. Буде нелегко, я це знав, але сподівався на ефект раптовості й несподіванки.

Спочатку нічого не відбувалося. Лише тихо шурхотіли кроки дівчини, коли вона наступала на якесь сміття на підлозі.

Потім раптом почулася тиха музика, сповнена сумом і тужливим покликом. Вампір був тут.