Розділ 6

У поліклініці Олеся застрягла надовго. По-перше, там навіть тридцять першого січня тягнулися довгенні черги. Довелося до терапевта висидіти двогодинну чергу, бо всі проходили за попереднім записом, а Олеся просто так. Але вона вирішила, що краще витримає всі тортури черги, аніж сидітиме вдома. Тим більше, що її сімейний лікар приймав на Борщагівці, сюди дівчина довго їхала аж з трьома пересадками: автобусом, маршруткою і трамваєм. Бо сама мешкала у високому новому будинку недалеко від метро «Житомирська», до речі, за кілька десятків метрів від закинутого кінотеатру «Екран». Та про це згодом.

Так от. Дочекавшись, нарешті, своєї черги, дівчина чесно й прямо розповіла, що її вкусив... е-е-е... коханець в пориві пристрасті. Уявляв, що він вампір, а вона нещасна жертва. Хоча жодного коханця в неї не була, і я навіть мав підозру, що дівчина незаймана, бо, розповідаючи мені цю частину своєї історії, вона мило червоніла та відводила погляд. Тоді її щічки рожевіли, і мені так це подобалося, що я аж замилувався.

Лікарка була досвідчена і втомлена жінка, яка думала вже зовсім не про своїх пацієнтів, а про те, що треба порозганяти їх по домівках якнайшвидше, бо скоро Новий рік, а в неї ще й картопля на олів’є не зварена, тому строго сказала, навіть не усміхнувшись, наче кожного дня до неї приходять вкушені уявними вампірами пацієнти:

- Дезинфікувати, мазати маззю, я напишу вам, - вона швидко пробіглася пальцями по клавіатурі, висмикнула з принтера папірець і видихнула радіючи, що випадок був такий легкий і швидкий для огляду. – До побачення, покличте наступного!

Олеся злякалася, що такі прості засоби, які приписала їй терапевтка, не подіють на справжній вампірський укус, який у неї був, тому спитала, йдучи до дверей:

- А якби мене справді вампір укусив, то що ви мені тоді порекомендували б зробити?

Лікарка поглянула на неї поверх окулярів і промовила:

- Ви ж дивилися кіно про вампірів – ви перетворилися б на вампірку, і укус сам би затягнувся. Мабуть. А взагалі, пацієнтів-вампірів у мене ще не було, не можу сказати. Не маю досвіду.

Олесі раптом захотілося чесно розповісти жінці, що сталося, навіть поплакати, але в двері вже заглядала якась бабця, і довелося піти геть. Дівчина чесно купила все, що приписала лікарка і зайшла в найближчу кав’ярню щось перекусити. Їсти хотілося неймовірно, від тих вампірських хвилювань вона зовсім замоталася й забула і поснідати, і пообідати.

У кав’ярні це й сталося вперше. Дівчина вже доїдала смачну картоплю з м’ясом, як раптом відчула, що її хтось кличе. Наче тихо так говорить: «Іди сюди! Іди! Приходь!». Вона перелякалася, почала озиратися, але люди навколо займалися своїми справами й не звертали на неї уваги. І жодних знайомих не спостерігалося. Заспокоївши себе тим, що їй просто почулося, дівчина вирішила все-таки поїхати додому. Як би там не було, а безкінечно відтягувати повернення не вийде, все одно доведеться повертатися.

У квартирі було все так, як вона й залишала вчора. Вже стемніло, мабуть, всі готуються до зустрічі Нового року, а вона тут дурницями переймається. Олеся взяла себе в руки, увімкнула голосно музику, улюблену Ейву Макс, і, пританцьовуючи, вирішила готуватися все-таки до Нового року, адже лишалося всього нічого. Традиційне олів’є, свій улюблений салат з яйцями, часником та сиром, хоча пиріжки вирішила відкласти на завтра. А телевізор не вмикала, надто свіжими були спогади про фільм та поцілунок вампіра.

І тут вона знову почула голос: «Йди сюди!», «Приходь!». Дівчина наче й усвідомлювала все, але, як сомнамбула, облишила різати цибулю, повільно натягнула куртку, намотала знову блискучу гірлянду собі на шию, взулася, взяла навіщось качалку в руки й вийшла з квартири...

Холодний порив вітру протверезив її. Вона злякано озирнулася навколо, виявила себе біля входу в закинуту будівлю кінотеатру «Екран». Двері були, як не дивно, прочинені, і вона, не в змозі стримати себе, ступила досередини! Тьма поглинула її, і двері різко зачинилися, гупнувши і змусивши здригнутися. Дівчина хотіла бігти геть, серце скував жах, але опиратися поклику, який манив її, вона не могла!

У пітьмі вона стояла, стиснувши качалку в руках і тремтіла, як билина. І ніхто, ніхто не міг її врятувати! Ноги несли кудись, і вона з жахом розуміла, що відбувається щось дивне, тіло майже не слухалося.

- Дивись! – раптом почула вона голос.

Олеся раптом побачила перед собою великий екран, як у кінотеатрі. На ньому показували якесь кіно, все миготіло перед очима, дівчина все йшла і йшла, і увійшла в той фільм. І начебто жила там, грала якусь роль, а наче й дивилася збоку на гру акторів, що якраз цілувалися... Це викликало опір і бажання не припиняти солодку муку...

- Стій тут, - раптом почула Олеся з пітьми. – Нікуди не йди! Ще не прийшов час... Музика затримає тебе... Адже ти хочеш здійснення бажання! Одного?! Заповітного?! Чекай мене!

І знову вона була в кінофільмі, і музика грала, пасма вогнів миготіли й нагадували щось, що вона забула... Та руки обпалювало вогнем. І тоді вона все-таки отямилася у пітьмі, стискаючи качалку, яка була гарячою, як вогонь...

І саме в цей момент до кінотеатру увійшов я...

Я слухав дівчину і розумів, що з’явився в «Екрані» саме вчасно, якби запізнився на деякий час, то врятувати її вже не було б змоги... Вампір уже наклав на неї видіння і готував до жертвоприношення.

Тепер лишалося вирахувати й знайти його. Бо диким вампіром була не Олеся, а той незнайомець, котрий несподівано з’явився під Новий рік у Києві. Мені справді сьогодні випало дуже важке завдання! Адже не кожен співробітник нашого Відділу може похвалитися, що зустрічався з королівським вампіром!