Розділ 3

Двері закинутої будівлі, очевидно, були замкнені. Я підійшов, щоб пересвідчитися в цьому. Просто рефлекторно смикнув ручку, не сподіваючись, що вони відчиняються, але вони раптом хитнулися під моїми руками і натужно й повільно зі страшним скрипом прочинилися.

Всередині було дуже темно і дуже смерділо. Я згадав, що прочитав про кінотеатр "Екран", їдучи сюди в маршрутці: з дванадцятого до вісімнадцятого року давно закритий кінотеатр використовувався як платна вбиральня*. Звичайно, хай уже й пройшло чимало років відтоді, але запах все одно зберігся...

Я увімкнув ліхтарик на телефоні, освітив порожній хол, купу сміття на підлозі, кілька потрощених стільців у кутку, сірі розмальовані графіті й непристойними написами стіни. Під моїми кроками тріщало бите скло шурхотіли упаковки з-під чипсів...

- Не підходь близько, я озброєна! – почувся з темряви зляканий голос. Здавалося, той, хто говорить, сам боїться своєї зброї. Точніше, та.

Я спрямував ліхтарик на голос і висвітив обличчя молодої дівчини, яка стояла в кутку, напружившись, як струна. Її очі сяяли у мороці червоним, чорне волосся розсипалося по плечах, заплутавшись у численних пацьорках коміру зеленої куртки, стилізованої під новорічну ялинку. Бахрома йшла не лише по коміру, але й по рукавах і довгому, до колін, подолі. На шиї в кілька оборотів накручено гірлянду. В руці вона тримала довгу палицю, і я зі здивуванням упізнав кухонну качалку.

- Овва, - сказав я весело, намагаючись надати голосу впевненості й безтурботності, - а це що за ялиночка? Ти хто? Я... е-е-е... сторож. Прийшов перевірити, чи все нормально тут... А ти одразу ж - зброя! Качалка – зброя кухаря! Це точно!

Дівчина не велася на мої жарти, видно було, що на грані. Обличчя було зморене, риси загострилися, вона була вкрай перелякана.

- Не світи в очі, - скрипнула вона зубами, зручніше хапаючи качалку. – Хіба тут є сторожі? Будівля давно закинута.

- Це так, - промовив я, роблячи крихітні кроки в її бік. – Але кінотеатр знаходиться в місті, де мешкає багато людей. Ще й метро та зупинки громадського транспорту поряд! Тому ми перевіряємо, щоб тут не тусувалися місцеві хулігани. Та й неспокійно зараз... Різне буває... А от ти що тут робиш? Наче на хуліганку не схожа. Втекла з якогось корпоративну чи зі свята в дитячому садочку?

- Чому дитячого садочку? – здивувалася дівчина. – З театру я... Я загубилася.

У неї раптом на очах блиснули сльози.

– Він сказав не йди нікуди, а я побачила й пішла. Музика грала так гарно. А він сказав одне лише бажання. І я тут. А назад вже не знайшла дороги.

- То давай я тобі допоможу, - почав я м’яко. В кишені куртки вже стискав кілок. Він був, як зараз кажуть, самонавідний, трохи підправлений спецами з Відділу особливих речей: коли торкався тіла вампіра, то одразу ж різко проштрикав груди і сягав серця, щоб уже напевно поцілити туди, куди треба.

- Ніхто мені вже не допоможе, - дівчина раптом сумно зітхнула й опустила качалку.

Її груди були переді мною, бо я підійшов уже близько, світив саме не них, щоб бачити ціль. І груди, скажу я вам, були нічогенькі. Високі, повні, обтягнуті тонким свертом, визирали із розстібнутої куртки. Мені зовсім не хотілося проштрикати кілком такі груди. Але ж я був на роботі. Мусив.

Проте вампірка була якась дивна. Не кидалася з жагою крові, не рвалася впитися іклами в мою шию – стояла і сумувала. Поки наче я не відчуваю від неї загрози. Що ж, я з полегшенням вирішив трохи почекати з кілком. Знову ступив крок до дівчини і, протягнувши руку, м’яко сказав:

- Ходімо, я тебе кавою пригощу, а ти розкажеш мені, що й до чого, може, все-таки, зможу чимось зарадити...

І дівчина вклала свою брудну і маленьку доньку в мою. І погодилася піти зі мною випити кави. Хоча качалки з рук не випустила. Так і сиділа з нею в кав'ярні, а потім і в маршрутці, Бо після кав’ярні ми поїхали до мене додому. Ну, куди б я її ще дів? Так, не упокоїв, бо історія була складна й заплутана. Але й завести її зараз до камери затримання у Відділі (була в нас і така, спеціалізована, яка обмежувала сили магічних і потойбічних істот) – означало залишити саму, злякану, розгублену... Я хоч і агент при виконанні, але ж маю також співчуття і серце. Мені її просто стало шкода. Хоча, на всяк випадок, всю дорогу я періодично перевіряв наявність осикового кілка в кишені, і на кожен різкий рух дівчини смикався, як шаленець...

_______________

* З 2012 до 2018 року кінотеатр "Екран" використовувався для розміщення платної вбиральні та маленької кав'ярні.