Розділ 1

- Кажуть, з’являвся на розі Хрещатика й Прорізної, потім бачили на Борщагівці біля трамвайних ліній, а вчора засвітився на Берестейському проспекті. Пам’ятаєш кінотеатр «Екран», котрий стоїть зараз пусткою? Там ще була дивна пожежа в дві тисячі вісімнадцятому році?

- Так, - кивнув Андрій, розглядаючи фотографії, які тицьнув йому шеф, як тільки він увійшов до його кабінету. На всіх фото нечіткою плямою проявлялися людські обриси, але дивні, неначе короновані.

Шеф уже був у куртці й шапці, гарячково скидав до рюкзака якісь папери, витягнув із сейфа новорічний подарунок для сина, який не ризикував переховувати вдома: малий знайде на раз-два. Цього року його син, Олег, попросив ракетки для пінг-понгу. Це, мабуть, був найдешевший подарунок з усіх, які коли-небудь просив хлопець на Новий рік. Андрій згадав один з попередніх подарунків - бейблейд, який обійшовся шефові в добрячу копійчину, й посміхнувся, спостерігаючи, як пакетики зникають в рюкзаку шефа.

- Все, я побіг, а ти го, давай як флеш! Одна нога тут, а друга вже в локації! - І обережно там! Раптом що – дзвони! А то знаю я тебе, гейм овер! - прошипів шеф, врізавшись в одвірок і забивши руку. Так поспішав. – Я норм!

Зауважу, що його слівця типу "го", "флеш", "норм" та інші він використовує часто, бо постійно зависає в комп'ютерних іграх та соцмережах.

Шеф правильно робив, що поспішав: на годиннику було вже пів на одинадцяту вечора. Скоро Новий рік, святкування, новорічна ніч.

- Я на тебе сподіваюся! – прокричав він вже з коридора. – Як завжди, ти запрошений до нас у гості на новорічну ніч, дружина й діти завжди раді тебе бачити! Дивись, ще раз нагадую, якщо щось – кол мі!

Кроки шефа затихли вдалині, я лишився в офісі один. Із невеличким і, здавалося б, простим завданням, з яким гарний співробітник нашого Відділу впорався б за хвилин двадцять. Ну, пів години максимум. Я теж сподівався впоратися швидко й піти додому спати. Новорічна ніч для мене була звичайним часом для відпочинку.

Я працюю в одній закритій організаіії, відомості про яку ретельно засекречені. Такої установи офіційно не існує. Але є співробітники, які виконують особливі місії. Упирі, відьми, перевертні, гноми, ельфи, вампіри та інші міфологічні істоти для нас не міфи, а реальність. Їх не так багато, але вони є. Пристосувалися, змінили спосіб життя, живуть поряд із нами. Слідкувати за ними, реєструвати і розбиратися у справах, де замішані такі істоти, - то моя робота.

От і зараз, у новорічну ніч теж мав завдання. Я не любив Нового року, всіх цих святкувань, хвилювань... Не хочу сказати нічого поганого: Новий рік гарне свято. Гм. Якщо є з ким його святкувати.

Я жив сам. Батьки давно виїхали за кордон, ще коли я був студентом. Дзвонили часто. І я до них їздив, і вони навідувалися до Києва. Але якось так сталося, що всі свята ми святкували порізну. Вони в гамірній компанії в Німеччині, я – сам-самісінький у Києві. Сестра з чоловіком і сином, моїм племінником Максом, поїхали в Карпати, обіцяли теж подзвонити.

Тому шеф знав, якщо виникають якісь нагальні справи у святкові дні – на мене можна покластися, свята для мене і не свята зовсім. Я мав у запасі вже чимало розслідувань, які проводив чи на Різдво, чи на Новий рік...

І завдання цього разу справді було легким: знайти незареєстрованого вампіра, перевірити, може, ми помиляємося і він має реєстрацію, а якщо ні - затримати, і якщо вже не вийде, бувало різне, можливо, він дикий, - тоді упокоїти.

Я глянув на карту: там було відмічено, де востаннє бачили когось, схожого на вампіра... Звичайно, поміченого нашими агентами. Адже якщо ви йдете по вулиці і бачите людину, одягнену в одяг вампіра й з іклами в роті, то лише посмієтеся, або похвалите його круте косплейне вбрання... В принципі, люди вже не бояться цих істот. По-перше, не вірять в них, а по-друге, після фільмів типу «Сутінків» взагалі почали романтизувати. А дарма не бояться...

Я розглянув траєкторію пересування потенційного вампіра, закинув дані про всі відомості, пов’язані з підозрілими об’єктом у програму ШІ й почепив свій рюкзак на плече. В ньому торохнули пляшечки зі свяченою водою, три осикових кілки з інвентарними номерами 755, 756 і 283 та пачка солі. Все це видав мені наш завгосп, ретельно вписавши інвентарні номери всіх кілків у книгу реєстрації особливих засобів. Я тупцяв поряд і думав, що таких кілків можна настругати в якомусь ліску десятки, але, як сказав мені завгосп, «скрізь повинен бути порядок і реєстрація». Може, й так. Добре, що воду й сіль не записав, хоча нагадав, що кожного місяця співробітник повинен йому принести трилітровий слоїк свяченої води з церкви і пачку солі з магазину. Отакі-от у нас членські внески.