Що таке смерть ?

 Отак на протязі 2 х років перебування у нашому монастирі,  Квестіум заглиблювався у себе, шукаючи відповіді на найглибші питання людського існування. Хто ми? Звідки прийшли? І куди йдемо? Селентіум, його вірний супутник, намагався допомогти у цьому пошуку, вносячи свою частку мудрості. Але одного дня, коли сонце осяяло монастир своїм теплим світлом, Квестіум з’явився перед Селентіумом із чимось неймовірним — одкровенням, яке він отримав після довгих років медитацій та роздумів. Що це було за одкровення? І яку таємницю воно розкривало?

— Знаєш, Селентіуме, все, що я тут відкрив із твоєю допомогою, є дуже важливим і свідомобудуючим для мене. Проте чим більше ми намагаємося відповісти на фундаментальні питання нашого життя, тим більше невідомого для нас у них залишається.

Селентіум посміхнувся, як завжди, лагідно та ніжно, і відповів:

— Друже, ти знаєш, мені здається, що ось це твоє твердження є секвенцією всього того, заради чого ти сюди прийшов. Кожен із нас, чим більше розкриває пізнання себе, тим більше неосяжних горизонтів у нього залишається.

— Тобто чим більше я пізнаю, тим більше я розумію, що нічого не знаю.

— Ось чому на початках нашої подорожі ми говорили з тобою про лист паперу, про екран життя, про ріку та про шлях життя, а не про зміст, суть, розуміння, життя і т. Д. Тому що життя неможливо пізнати в сенсі розумової діяльності: вивчити, розрахувати, змоделювати. Життя треба тільки споглядати, все приймати і розуміти, що все, що зі мною відбувається, відбувається тому, що так треба, і тому, що воно нам наперед призначене.

— Хто ми? Екран або лист паперу, на якому пишеться сценарій нашого життя? Звідки ми приходимо у цей світ? Із небуття. Коли назрівають умови, ми проявляємося, тобто переходимо із небуття до буття. А куди ми прямуємо? До смерті.

— Єдине, що стається з нами стовідсотково, — це наша смерть, Квестіуме. Решта подій у нашому житті — це ймовірності, які збуваються волею випадку…

— Селентіуме, це і є останнє питання, яке я б хотів з тобою обговорити в парадигмі запитань: хто ми, для чого приходимо в цей світ і куди ми йдемо? Я б дуже хотів зрозуміти, що таке смерть і як правильно її сприймати.

— Добре, друже мій, давай спробуємо зрозуміти її і подумати, що  з нами після неї буде.

— А що ж з нами буде?  Та що буде? Так як в компьютері… за проходження рівня.Перегляд статистики проходження, отримання нагород, повернення в головне меню. Обидва задумалися і засміялися, так наше життя дійсно дуже схоже на комп’ютерну програму.

Перше і найважливіше, що ми повинні зрозуміти і усвідомити в нашому житті, — це що таке смерть. Як ми вже казали, смерть — це те, що станеться з нами стовідсотково. Кожна людина, яка приходить у цей світ, обов’язково помре, хоче вона того чи ні. Її неможливо збагнути як самостійне явище. Немає нічого самостійного, самодостатнього, немає того, що існує. Смерті теж не існує, тому що в стані смерті перестає існувати об’єкт, з яким цей акт відбувається. Життя та смерть — це дві сторони однієї й тієї самої медалі. Два береги однієї й тієї самої ріки. Смерть може зрозуміти тільки людина, яка є проявленою в процесі життя. І по-справжньому життя зрозуміти може лише та людина, яка усвідомлює свою смертність.

Ми прийшли в життя з безмежного небуття, з безмежного простору, тому життя — це безмежна тюрма, а смерть — це безмежна можливість. Уяви собі, Квестіуме: у всесвіті немає ні початку, ні кінця, існує лише абсолютна свобода. Це порожнеча без форми, без кордонів, без правил. У ній немає ні болю, ні страху, ні часу. Лише нескінченний простір. Аж раптом у цій безмежності з’явилася маленька клітина. Вона почала ділитися, змінюватися, формувати тіло. Так почалося життя. Спочатку це тіло нічого не усвідомлювало, але з часом почало бачити, чути, відчувати. Воно відкрило для себе сонце і дощ, холод і тепло, сміх і сльози. Але разом із тим прийшли й межі: голод, втома, біль, страх. А також безліч запитань… Чому я не можу бути там, де хочу? Чому я не можу жити вічно? Життя не давало відповідей, лише ставило все нові й нові задачі. Йому треба було дихати, їсти, рухатися, боротися. І що більше воно розуміло світ, то більше відчувало тиск — від природи, від інших, від самого себе.

— Це пастка, — думало воно. — Тюрма. Але життя тривало. Тіло росло, змінювалося, звикало до обмежень. Воно навчилося радіти навіть у межах свого існування. Здавалося, що так буде завжди. Але настав день, коли тіло більше не могло рухатися, бачити, відчувати.

— Що тепер? — запитало воно. І світ відповів:

— Тепер ти повернешся у безмежність.

— Що це означає?

— Це означає, що більше немає ні болю, ні страху, ні меж. Лише нескінченність.

Життя згасло. І простір знову залишився безмежним, готовим до нового початку. Ось чому життя прекрасне, але з великою кількістю викликів і обмежень. Воно є для нас до деякої міри тюрмою, проте смерть — це щось, чого ми так боїмося, хоча не повинні. Вона є для нас звільненням від обмежень і викликів. Смерть — це величний прояв милосердя, тому що під час смерті ми звільняємось від викликів, обмежень, хвороб і страждань. Але не зрозумівши життя в усій його повноті, ніколи не можна сприйняти смерть як подарунок. І так само, не зрозумівши того, що смерть — це кінець прекрасної, цікавої, насиченої пригоди під назвою «твоє життя», ти  не  будеш смакувати і цінувати те, що маєш. Життя неможливе без смерті, а смерть неможлива без життя. Це дві взаємодоповнюючі складові одного процесу.