Перехід від теорії до практики буття.

 Настав новий ранок в нашій  монашій спільноті. Селентіум заварив чай, вийшов у двір під старий дуб на території монастиря і став чекати свого друга Квестіума.
Невдовзі він з'явився.

— Вітаю, Селентіуме.
— І тобі миру, Квестіуме.
— Про що поговоримо сьогодні? — запитав Квестіум.
— М-м-м, — задумливо протягнув монах. — Знаєш, як на мене, розмірковувати ти вже навчився, і поступово вчишся медитувати.
— Ну, це так, — відповів учень.

— Але давай сьогодні зробимо нашу зустріч трохи більш практичною.
— Давай, я не проти, — сказав Квестіум, — тим більше сьогодні ми знаходимося під дубом, як і під час нашої першої зустрічі.
— Саме так, — усміхнувся монах, — а як ти знаєш, усе в житті  наперед призначене.
— Ну, старий хитрий пророк, розповідай, що ти придумав.
— Ну, давай-давай, не треба, не такий-то я й старий, подумаєш якихось 40 років різниці. Дурниця для історії.

Обидва засміялися.
— Сьогодні я би хотів, щоб ми з тобою поговорили трохи про те, як усе, що ми вже знаємо, поступово навчитися застосовувати на практиці.
— І промоделювати кілька життєвих ситуацій.
— Ух ти, а це вже реально цікаво, — сказав Квестіум, розуміючи, що буде смачне та насичене спілкування.

— Давай почнемо швидше!
— Стоп, не поспішай, заспокой свій розум, ти все ще залишаєшся поспішайлом, усьому свій час.

— Ти пам’ятаєш, про що ми говорили з тобою на першій зустрічі?
— Так, звісно!

СВІТ повен страждань. Народження — страждання, старість — страждання, хвороба й смерть — страждання. Зустріч із ворогом — страждання, розлука з улюбленим — страждання. Недосягнення бажаного — теж страждання. Фактично, життя, не вільне від бажання й пристрасті, завжди пов’язане зі стражданням. Це і є істина!

Причина ж усіх людських страждань, безумовно, криється в потребах фізичного тіла й у примарах мирських пристрастей, вони кореняться в пристрасних бажаннях, зумовлених фізичними інстинктами. Таким чином, пристрасне бажання, будучи базовим афектом, спонукає людину до пошуків предмета свого потягу, навіть якщо це може загрожувати смертю. Це і є справжня причина страждань.

І що ж треба робити, аби звільнитися від цих страждань?
Звільнення від страждань і прив’язаностей — це дуже довгий шлях. Але щоб його пройти, потрібно зробити перший крок!

— Так, мій друже, саме так. Але який же це крок? — запитав Селентіум.
Квестіум подумав недовго й продовжив…

— Треба почати з того, щоб жити доброчесним життям, зректися свого «я», яке виражається в потуранні своїм бажанням, приборкати й заспокоїти свій Розум, і таким чином поступово зникне все наносне, піде бажання  догоджати собі, а тому підуть і страждання.

— Добре, але як же нам зректися себе? Як же нам перестати потурати своєму «я»? І головне, як же нам заспокоювати свій розум? Теоретично все ніби просто, але давай розглянемо це на практиці.

Людські страждання не трапляються без причин, і існує шлях до їх припинення. Усе в цьому світі народжується з тонкого сплетіння причин і наслідків, а коли вони змінюються або зникають, зникає й саме явище.

Йде дощ, шумлять вітри, розпускаються квіти чи листя з’являється й опадає — усе це відбувається завдяки певним умовам. Коли ці умови змінюються або згасають, зникають і породжені ними явища.

— Добре, але як же навчитися визначати причини й змінювати наслідки? Практично?
— З цього питання немає якоїсь конкретної моделі відповіді, тут потрібен власний досвід, але є вказівники, яких якщо ти дотримуєшся, то ніколи не зіб’єшся зі  шляху.

І так, найперше й головне, що повинен зрозуміти кожен із нас, — це істина, проста, як життя, але потужна, як удар блискавки. Усе в цьому світі відбувається за збігом обставин. Зрозумій це. Закріпи у своєму розумі, відчуй на практиці. Ця істина відображена у філософії й релігії: одні говорять про волю випадку, інші — про волю Бога. Але, як би це не називали, суть залишається незмінною — будь ти буддистом, християнином чи євреєм, усе довкола відбувається тільки завдяки збігу обставин.

А тепер замислися: як ми можемо використовувати цю істину? Як зробити її своєю зброєю в повсякденному житті?

Коли людина приймає й мириться з тим, що все в її житті — результат збігу обставин, вона робить перший і найважливіший крок. Цей крок — розуміння того, що не варто плекати ілюзії, ніби вона може повністю контролювати своє життя. Життя ніколи не буде таким, яким ти хочеш його бачити. Неважливо, як сильно ти стараєшся, як завзято підлаштовуєш усе під себе.

Ось приклад. У тебе є кохана людина. Ти любиш її всім серцем, насолоджуєшся кожною миттю поруч. А потім, в одну мить, — бац! — і її більше немає. Можливо, вас розділила географія — ти поїхав. Або це смерть. Людини просто немає.

Що відбувається з тобою? Ти вважаєш її своєю, своїм «моїм». Ти прив’язуєшся. І ось, втрата обрушується на тебе з такою силою, що тебе потрясає від смутку, болю, самотності.

Але якщо ти розумієш, що все в цьому світі безособистісне, незадовільне (тому що ніщо не може приносити вічного щастя), і непостійне (адже все одного разу закінчується), ти зустрічаєш цю розлуку інакше. Ти усвідомлюєш її як щось неминуче. Ти приймаєш її.

Тоді в тебе є вибір. Або ти 1зосереджуєшся на своєму «тут і зараз», живеш тим, що в тебе є зараз. Або вантажиш себе спогадами про минуле, дозволяючи їм зруйнувати твоє життя, позбавляючи себе користі, радості, сенсу. Ти сам себе пожираєш. Карма темніє, ти стаєш марним у своєму теперішньому.

Чи ж ти обираєш шлях смирення. Ти дозволяєш обставинам бути такими, які вони є, і продовжуєш споглядати життя. Ти робиш усе можливе для свого «тут і зараз». Ти вчишся співчувати, наповнюєш себе спокоєм. Ти розумієш: ти не владний ані над Випадком, ані над Богом (назви це як хочеш). Твоє завдання — змиритися.

Ти живеш далі. Поки твоя реальність або знову приведе тебе до коханої людини, або навчить змиритися настільки, що біль відступить, перетворившись на пам’ять. А пам’ять, зрештою, померкне.