Зустріч у монастирі.

Наступного дня мандрівник знову відчув нестримне бажання зустрітися зі своїм новим другом — монахом, таємничим мудрецем.

Серед людей ходили легенди про сивобородого старця, чия мудрість сяяла, немов світло на вершинах гір. Він був настоятелем монастиря Усвідомлених, захованого високо в хмарах, на горі Миру.

Мандрівник вирішив: він обов’язково знайде цей монастир і знову зустрінеться з монахом. Його тягнуло до цих потаємних знань і істин, що відкривали невідому таємницю буття. Але він навіть не здогадувався, скільки випробувань чекало на нього попереду.

І ось він підійшов до межі похмурого Лісу Страху. Ліс обступив його, немов давній звір, і його холодне дихання проникало в саму глибину душі. Щойно мандрівник переступив поріг лісу, страх, подібно до крижаної змії, почав сковувати його тіло і розум. Його єство похололо від жаху, а розум кричав, ніби намагаючись врятувати: «Куди ти йдеш? Ти ж загинеш!» Перед очима миготіли моторошні образи, немов відображення в розбитому дзеркалі.

Він зупинився, відчуваючи, як зникає всяка сила, і зрозумів: або він загине від безумства, або спробує збагнути, що відбувається. Заплющивши очі, мандрівник згадав слова монаха, які звучали в його пам’яті як тихий шепіт. Він усвідомив: те, що він відчуває, — це лише страх, його прояв, але не він сам. Страх — це гість, що прийшов до нього, і його потрібно прийняти, а не боротися з ним.

Він згадав істину: спостерігай за страхом, немов за тінню в густому лісі. Не бійся, а запитай себе, звідки він приходить, до кого приходить і що приносить із собою.

І тоді він зрозумів: багато людей борються з почуттями або тікають від них, намагаючись замінити їх ілюзіями — шумом музики, яскравими картинками фільмів. Але боротьба чи втеча лише посилюють пута, у які ми себе заковуємо. Ми боїмося прийняти реальність такою, якою вона є.

Мандрівник зрозумів, що страх — це лише неминучий супутник шляху, який відбувається не з ним, а на ньому. І тоді він уперше відчув, що не страх володарює над ним, а він — спостерігач.

У тиші він усвідомив друге правило: потрібно вміти сповільнювати розум, немов течію ріки, і перебувати в безмовності. Думка, подібно до хмари, має проходити й зникати. Тільки в цьому спокої можна знайти істину, яка завжди була всередині. Світ навколо — ілюзія, і те, що відбувається в ньому, не потребує пізнання, бо воно існує само по собі.

Коли мандрівник розплющив очі, відчуття страху почало зникати, а попереду вже мерехтів світло — вихід із Лісу Страху. Він засвоїв урок: лише тиша відкриває шлях до розуміння, лише в ній можна поглянути своєму страху просто в очі й розчинити його.

Вийшовши з лісу, він опинився біля підніжжя величної гори, яку люди називали Підніжжям Сумнівів. Її гострі вершини ховалися в хмарах, а підйом виглядав нескінченним. Багато мандрівників, побачивши цю гору, одразу відступали, піддавшись злості й сумнівам.

Довго стояв мандрівник у мовчанні, вдивляючись у вершину. Його розум знову вирував: «Навіщо тобі це? Навіщо тобі цей старець? Хіба інші не живуть без його істин?» Його тіло протестувало: «Я не хочу цього труда, не хочу підійматися на цю гору!»

Але раптом, ніби прорвавши затягнуту туманом завісу, мандрівник вигукнув: «Замовкни, розуме! Тебе не існує! Емоції — це лише відблиски, і задаватися ними не варто. Я тут, і я йду!»

І він зробив перший крок.

Кілька днів потому він досяг монастиря. Величезні різьблені ворота з давніми символами розчинилися перед ним. З них вийшов настоятель — той самий сивобородий монах. Його обличчя осявала лагідна усмішка, а голос звучав як весняний струмок:

— Друже мій, навіщо ти прийшов?

Мандрівник спокійно, з повним усвідомленням відповів:

— Щоб бути.

Монах, усміхнувшись ширше, промовив:

— Тоді заходь і будь тут і зараз.

Старець представився: його звали Silentium, що давньою мовою означало «тиша». Адже в цьому монастирі ім’я відображало суть.

Мандрівника ж звали Квестій, бо у нього все ще було багато запитань.

                        ДАЛІ БУДЕ...