Зустріч під дубом.

В одному далекому краю, під розкинутим деревом, сидів старий мудрець. Його обличчя було спокійним, ніби він знав усі таємниці світу. До нього прийшов бідний, виснажений чоловік, який, здавалося, блукав у власних думках довгі роки.

— Учителю, — почав чоловік, сідаючи перед монахом. — Я прийшов до тебе, бо втомився. Втомився від своїх думок, від жалю про минуле і порожніх надій на майбутнє. Життя ніби проходить повз, а я все час щось втрачаю. Що мені робити?

Монах подивився на нього з м'якою усмішкою.
— Відкинь світ у своєму розумі, — сказав він.

Чоловік насупився.
— Що значить «відкинути світ»?

— Коли відкинеш світ у своєму розумі, — відповів монах, — ти станеш перед Богом.

Чоловік завмер, а потім тихо запитав:
— Перед ким? А хто такий Бог?

Монах зітхнув, ніби відповідав на це питання вже багато разів, і пояснив:
— Бог — це вища непізнаванна реальність. Він не має ані тіла, ані характеру. Ми, щоб не збожеволіти, створюємо образи та форми, щоб якось зрозуміти Його. Але знай: Бог над усім, вище за все, і намагатися описати Його — це так, ніби намагатися спіймати вітер руками.

Чоловік задумався, але сумнів не покидав його.
— Добре, учителю, а що ж мені робити, щоб відкинути цей світ?

Монах нахилився трохи ближче, його очі світилися, ніби він тільки-но розкрив древню таємницю.
— Просто скажи: «Зроби мене подібним до Себе і роби зі мною, що хочеш».

Чоловік насупився ще сильніше.
— І все? Просто це?

Монах кивнув.
— Так. Але не чекай, що завтра ти станеш багатим чи полубогом. Це не так працює.

Чоловік замовк, перетравлюючи почуте. У тиші щось змінилося — в його серці стало спокійно. Він підняв погляд.
— Учителю, але як мені жити далі? Кожен день я злюсь, сумую, будую плани, які не збуваються. Як бути з цим?

Монах м'яко засміявся.
— Запитуй себе одне питання щоранку: «Що я зараз відчуваю?». Якщо відчуєш злость, запитай себе: «До кого приходить ця злість?». Визнач її, але не чіпляйся за неї.

— Але мій розум завжди знаходить виправдання, — перебив чоловік. — Я думаю: «У мене немає грошей, роботи, друг зрадив мене. Звичайно, я злюсь, це ж справедливо».

Монах підняв палець, ніби попереджаючи.
— У такі моменти слухай тишу всередині. Вона скаже: «Що ти робиш? Все передвизначено. І злість теж. Заспокойся, не витрачай сили даремно».

Чоловік кивнув, але все ще виглядав розгубленим.
— А якщо я не можу відпустити? Якщо ці думки не залишають мене?

Монах подивився на нього уважно.
— Тоді просто спостерігай. Дивись на свої думки, як на хмари. Вони приходять і йдуть. Ти не думки. Ти той, хто їх спостерігає.

Чоловік глибоко вдихнув і задумався.
— Тобто все, що я переживаю, передвизначено?

— Саме так, — відповів монах. — Все, що ти бачиш, можна уявити як екран. Ти — екран. А все, що на ньому відбувається, — це передвизначений образ.

Чоловік опустив голову.
— Але, учителю, я повинен зізнатися: я часто злюсь. Я підозрілий, не довіряю людям, постійно будую плани і задумую щось. Як мені з цим бути?

Монах усміхнувся.
— Признай це. Будь чесний із собою. Тільки тоді ти зможеш зрозуміти, до кого приходять ці думки. Де  їхнє джерело? Хто їх породив?

— А що я дізнаюсь? — запитав чоловік.

— Ти зрозумієш, що все це прив'язано до твого «я». Позбудься «я» — і разом з ним зникнуть всі болісні почуття. Тоді залишиться тільки екран — чистий і спокійний, — відповів монах, закривши очі, ніби вже бачив цей екран.

Чоловік встав і вклонився.
— Дякую, учителю.

І він пішов, несучи в серці тихе світло, яке почало освітлювати його шлях.