Напад у Карпатах.

Еля поверталася до Тихоліса одна. Після напружених днів у місті, де вона боролась за справедливість, її душа прагнула тиші. Вона відчувала, що повинна повернутися — не тільки до лісу, а до себе. Усе в ній просило спокою, але серце залишалося настороженим. Внутрішній тривожний сигнал звучав приглушено, проте наполегливо.

Стежка, якою вона йшла, була знайома ще з дитинства — вузька, з мохом під ногами і яскравими плямами папороті з обох боків. Але цього разу ліс здавався інакшим. У повітрі висів присмак невидимої напруги.

«Можливо, треба було зачекати когось із волонтерів, — думала вона. — Але я хотіла бути сама. Мені здається, що тільки наодинці з лісом можна почути його справжній голос».

Дерева, мов мовчазні свідки, схиляли гілки над її головою. Вона відчувала, що хтось або щось спостерігає за нею. Цей стан був їй знайомий — не страх, а інтуїція. Внутрішнє чуття, яке рідко підводило.

Коли вона наблизилася до вузької балки, що вела до старого дуба, її охопило холодне передчуття. Вона зупинилася. Ліс завмер. А потім — тріск гілки. Один. Другий. За нею.

— Стояти! — пролунав голос. В грубому тембрі звучала звичка до влади.

Еля різко обернулась. Двоє чоловіків стояли на відстані десяти кроків. Обидва в темному, без ознак належності до служби. Очі — холодні. Один тримав щось схоже на кийок.

— Глибоко копаєш, дівчино, — сказав один із них. — Це може погано скінчитися. Особливо для таких, що не знають свого місця.

— Я просто гуляю, — спокійно відповіла вона, намагаючись не показати страху.

— Занадто часто гуляєш у не правильних місцях. І говориш не з тими людьми.

У голові миттєво прокрутилися варіанти: тікати — без шансів, кричати — безглуздо. Але щось всередині підказало: «Чекай. Довірся».

Один із нападників зробив крок уперед, піднімаючи кийок.

І в ту ж мить — звук. Глухий, низький, що нагадував шурхіт великого тіла в хащах. Із тіні між дерев з’явилася тварина. Величезний вовк. Його шерсть блищала в напівтемряві сріблом. Очі — золоті, мов вогонь уночі. Вовк не гарчав. Він просто стояв. Його погляд був спрямований не на Елю — на тих двох.

— Що це за хрінь? — прошепотів один із чоловіків.

Вовк зробив крок. І ще один. Без поспіху, але з такою впевненістю, що обидва загарбники злякалися. Один озирнувся й кинувся тікати. Інший стояв ще мить, але в погляді вовка було щось таке, що не дозволяло суперечити. І він теж зник серед дерев.

Еля стояла, не вірячи власним очам. Вовк повернув голову до неї. У його погляді було щось глибше за тваринний інстинкт. Щось… знайоме. Спокійне. Мудре.

«Це неможливо…» — подумала вона. — «Я вже бачила ці очі».

Спогад: вона ще дитиною загубилася в лісі. Їй було шість. І тоді, з-за дерев вийшов сріблястий вовк. З тими ж золотими очима. Він провів її стежкою назад. Батьки не вірили. Вони казали, що це фантазія. Але вона памʼятала.

— Ти… — прошепотіла вона.

Вовк подивився ще мить і повільно розвернувся. Крок за кроком зник у тіні дерев. Там, де не було жодної стежки.

Еля залишилась сама. Але не самотня. У грудях билося серце, сповнене вдячності, тривоги і віри. Віра в те, що в цьому світі є сили, які стоять на боці життя. Вона підняла обличчя до неба, зітхнула і рушила далі. До боротьби. До правди, яку не можна зупинити.

Туман стелився по вузьких стежках Карпат, мов живий покрив, що ховав усе під собою. Еля йшла повільно, відчуваючи холодне повітря на обличчі, запах хвої і сирої землі. Ліс навколо неї шепотів — і кожен шепіт здався частиною великого, невидимого організму.

На галявині серед дерев стояла група молодих людей — троє хлопців і дві дівчини. Вони мали із собою рюкзаки, блокноти та камери. Коли Еля наблизилася, вони привітно посміхнулися, але в їхніх очах читалася серйозна тривога.

— Ти шукаєш мольфара? — спитав один із хлопців. Його голос здався ніжним, але водночас рішучим.

— Так, — відповіла Еля, трохи розгублено. — Я хочу дізнатися правду.

— Ми теж його шукаємо, — сказала дівчина з темним волоссям. 

— Насправді, ми їдемо по Карпатах, збираємо історії людей, яких він зцілив. Він… допомагав моєму другу. У нього була важка хвороба, і лікарі вже не знали, що робити. А він… він врятував його.

— І ти віриш у це? — тихо запитала Еля, відчуваючи, як серце починає битися швидше.

— Ми бачили своїми очима, — відповів хлопець із рюкзаком. 

— Він не просто лікує тіло, він торкається душі. Коли Назар приходить до людей, вони починають відчувати спокій, наче сам ліс приходить до них і відновлює їхню енергію.

— І як його знайти? — спитала Еля, відчуваючи прилив надії.

— Ліс показує шлях тим, хто готовий слухати, — сказала темноволоса дівчина. 

— Він приходить туди, де його найбільше потребують. І ти маєш слухати серцем, не лише очима.

— Чи він завжди допомагає? — поцікавилася Еля.

— Так, але лише тим, хто поважає природу, — вставив ще один хлопець. 

— Він слухає не тільки людей, а й дерева, річки, вітер. І духів Карпат. Якщо ти готова, він знайде тебе.