Таємничий рицар лісу.

Ліс мовчав, але це мовчання було живим, наповненим диханням кори, шурхотом листя й невидимими слідами звірів. Еля давно навчилася ловити ці звуки, що не лунали, а вібрували зсередини. Сьогодні вона, як і в попередні дні, пішла навмання, слухаючи тільки мотив всередині. Її ноги самі знаходили стежки серед моху та гілок. Вона не шукала нічого конкретного, але відчувала, що щось має трапитись.

 Їй раптом захотілося сісти. Тиша, що її оточувала, наче промовляла: зупинись. Вона вибрала місце під старим дубом, зручно вмостилась на корені й заплющила очі. Дихання стало повільним. Тіло розслабилось, розчинилось у зелені.

 Аж раптом - не звук, не рух, а відчуття присутності. Хтось був поруч. Еля відкрила очі.

На сусідній галявині сидів чоловік. Його коротке темне волосся злегка поблискувало на сонці, шкіра засмагла, як у людини, яка багато часу проводить на відкритому повітрі. Йому було на вигляд за тридцять - не хлопець, а чоловік, з рисами обличчя, які говорили про досвід, внутрішню зібраність і щось ще… дике, первісне.

 Він сидів нерухомо, спиною до неї. Руки лежали на колінах, а дихання було настільки спокійним, що зливалося з довкіллям. Еля відчула себе в чомусь недоречною. Немов підглядає за чимось священним.

І тут він промовив: - Сідай. Ліс не проти.

Вона здригнулася. Голос був спокійним, низьким, але не холодним. Вона не встигла навіть подумати, як опинилася ближче. Чоловік повільно обернувся. Його очі були темні, але не похмурі. У них було щось таке, що не давало втекти.

- Я тебе злякала? - спитала вона тихо.

- Ні. Тебе чекав, - сказав він просто, без усмішки, але без пафосу. Еля не знала, що відповісти. Вона відчула себе дитиною поряд із ним. Але не слабкою - відкритою.

- Мене звати Еля.

- Назар.

Він підвівся. Ріст - середній, рухи спокійні, мов у хижака, який не боїться. Він не мав вигляду людини з села, але й не міського. Щось між. Одяг - простий, зручний. Ніяких логотипів, ніяких зайвих деталей. Лише дерев’яна підвіска на шкіряній нитці. Вона нічого не означала для Елі, але виглядала значущою.

- Що ти тут робиш? - запитала вона.

- Те саме, що й ти. Шукаю відповіді. Тільки я питаю в тиші.

Вони мовчки пройшли кілька метрів до великого каменя, обвитого мохом. Назар сів першим. Еля - поруч, але на відстані.

- Я тебе бачила здалеку кілька днів тому. Не впевнена, що це був ти. Але відчуття таке ж, - сказала вона.

- Ліс нас веде, коли ми дозволяємо. Але більшість людей іде із заплющеними очима.

- А ти завжди був таким? - вона хотіла спитати: дивним, глибоким, але зупинилась.

- Ні. Я був таким, як усі. Поки ліс не забрав у мене все, крім самого себе.

Еля вдивлялась у його профіль. Там не було болю, але було щось глибоке, майже суворе. Мов він пройшов через полум’я, залишившись цілим, але вже іншим.

- Я тільки починаю розуміти, що ліс - це більше, ніж дерева. 

- Ліс - це дзеркало. Якщо ти чесна, він покаже правду. Якщо брешеш собі - він мовчатиме.

Ці слова вразили Елю. Вона відчула, як у грудях защеміло. Скільки разів вона ховала правду від себе? Скільки разів тікала?

- Чи можна навчитися слухати його?

- Можна. Але спершу треба замовкнути в собі.

Вони сиділи так ще довго. Без розмов. Просто були. І вперше за довгий час Еля не відчувала потреби заповнювати тишу словами.

Її тіло ніби відпочивало, а розум - очищувався. Назар не робив нічого особливого, але його присутність була як тінь від великого дерева - спокійна, глибока, захищена.

Назар глянув на Елю уважно, ніби зважував щось усередині. Потім нахилив голову трохи набік, як це роблять люди, які справді слухають не лише вухами, а всім єством.

- Хочеш, навчу тебе слухати ліс так, як слухаю його я? - тихо спитав він.

Еля не одразу зрозуміла, що має на увазі. Та в його голосі не було ні примусу, ні очікування - лише щирість. Її серце стислося від невідомої туги, але не болісної - скоріше, тієї, що виникає, коли перед тобою відкривають двері туди, де ти давно мріяла опинитись, але не знала, як туди дістатись.

- Навчи, - прошепотіла вона.

Назар усміхнувся так, що це більше відчувалося, ніж бачилося.

- Тоді сядь. Зручно. Не думай про те, як має бути. Просто будь собою.

Він показав жестом, щоб вона розмістилася на землі поряд із ним, біля того самого каменя, обвитого мохом. Сам він вже сидів - спина пряма, долоні відкриті до неба, обличчя розслаблене.

- Заплющ очі. Зроби кілька повільних вдихів. Усе, що звучить навколо - не перешкода. Це частина. Вітер - частина. Шелест - частина. Твоє серцебиття - теж.

Еля послухалася. Її тіло ще пручалося звичками міста, постійного контролю над усім - над собою, над емоціями, над диханням. Але поруч із Назаром це здавалося недоречним. Якби вона продовжувала триматися, це виглядало б фальшиво, майже смішно.

- А думки? - прошепотіла вона.