VI. Холодна помста

Будь ласка, читайте з обережністю. Присутні неприємні сцени.

Відтоді в моїй голові почали дозрівати плани помсти. По-перше, хотілося вбити всіх одразу. По-друге, це зробити важко. 

Часу критично мало. Роботи дедалі більше. Ночами не сплю і вчуся викликати духів. Бабуся навіть з того світу вчить мене це робити. Вона говорила, що швидко вчуся. Але яку магію обрати, це лише мій шлях. 

Помста затьмарила мій розум. Я обрала чорну магію. Навчилася робити псування. 

Настав час сказати Джеймсу ким я є.

***

Вечір. Ми з ним в моїх покоях. Я сиджу на своєму вікні, принц стоїть напроти.

— Скажи, я можу тобі довіряти?– запитала у нього.

— Звичайно.

— Пообіцяй, що цей секрет буде тільки між нами.

— Обіцяю ціною свого життя. 

— Джеймсе, варто було давно сказати, хто я насправді. І розповісти тобі всю правду. Я відьма. І була нею майже з народження. Мої сили відкрилися лише коли виповнилося сімнадцять. З кожним днем бачила більше примар, більше духів. Чула їхні голоси, стогін, шепіт. Знедавна бабуся навчила мене магії і я обрала чорну. Мені треба вбити Ельфіру і помститися матері за бабусю. 

— Що!? Ти відьма?– далі вела про те, чому я це хочу зробити. Говорила про Ельфіру, яка хотіла мене вбити і разом з матір'ю вбила бабусю, що на той момент була королевою Езаре. Розповіла абсолютно все.

— Скажи, ти мені допоможеш?– він сів від шоку.

— Екліпсо, мав тобі сказати давно..

— Ні! Не кажи цього. Любов вб'є все. Її ніколи не існувало і не існує. Це лише захоплення на деякий час.

— Чому ти так вважаєш? Що з тобою стало? Ти не така, Екліпсо. 

— Так, я не така! Але я прийняла рішення! Ти його не зміниш! 

— Ти поклонялася Богу, а тепер зраджуєш Йому і вклоняєшся Сатані? 

— Я сама немов Сатана. А ти! Ти! Якщо не хочеш зі мною працювати, йди геть! І нехай тільки ти скажеш кому-небудь про мій секрет...Не забувай, ти пообіцяв життя. Я заберу його в тебе. 

Він наче скажений вилетів з покоїв. Здавалося, що він винесе стіну. Злість переповнювала нас обох. 

***

Глупа, місячна ніч. Я втекла непомітно із замку і направилась до будинку Ельфіри. Кризаліс мчалась немов буря. В моїй сумці лежав кинджал. Кострий, наче бритва. 

От і настала та мить. Помста за бабусю. Вбивство Ельфіри принесе лише гармонію в світ. Буде менше таких, як вона. 

Я увірвалась в її дім, голосно відкривши двері.

— Ельфіра!– голос пройшовся всім кутками, поки вона не вийшла з однієї кімнати.

— Екліпса?– здивовано запитала вона.

— А ти не бачиш? Чи у тебе з пам'яттю проблеми, зрадниця!?

— Не розумію про що ти.

— Не вдавай з себе дурепу. Я все знаю. Як ти вбила бабусю і хотіла отруїти мене підвіскою з "сапфіром".– дістала кинджал і почала підходити ближче до неї.

— О, то твоя матір тобі все розповіла? Ха! А казала, що ти не дізнаєшся, як і весь твій рід.– вона перевела погляд на зброю.— Що ти мені ним зробиш? НІ-ЧО-ГО! Ти така ж нікчема як і вся твоя рідня. 

— Закрий свій рот! Не смій таке казати на королівську родину!

— Як нудно.

Це була остання крапля. Я накинулась на Ельфіру та встромила лезо в її серце. Вона впала на підлогу. Кров була майже чорна. Ще кілька разів витягла і вставила кинджал їй в серце. З вуст її чувся стогін. Вставши, витерла її кров об диван. 

— Яке серце, така і кров. Чорна, як і вся ти. Горіти тобі в пеклі, суко.

***

Совість зовсім мене не мучала. Те, що та тварюка жила на краю королівства зіграло мені на руку. Туди ніхто не їздив, а якщо і були відвідувачі, то довго не задержувалися. 

В мої двері постукали. 

— Заходьте.– я заховала зброю і Джеймс зайшов до мене. 

— Ти її вбила? 

— Кого? Ельфіру? О, ще й як! Від душі її вбивала. А ти чого прийшов? Прирікати мене? Що я все не так роблю? "Екліпса, ти не така! Екліпса, ти маєш зупинитися!" Ха-ха-ха!– залилася сміхом.

— Знаєш, можливо ти права. Все-таки Ельфіра повинна була вмерти. Так, і від твоїх рук. Я згоден. Про твій секрет розповідати намірів не маю. Але сподіваюся, що матір ти вбивати не будеш. 

— Ха! Про це треба подумати. Хоча є свої нюанси в тому, що я буду шантажувати матір. Тобі казати їх не буду. Вже ж не проси.

— Ні, не буду. 

— От і чудово! Тоді, надобраніч, наречений мій! 

Він вийшов, а я залилася сміхом, наче якась божевільна. Та й справді нею стала.

***

Ранок. Ми снідаємо всі в саду. Ох, сад. Скільки спогадів в ньому. 

— Ви вже обрали весільну сукню?– запитав король Аурани.

— Що?– відволіклася він його слів.

— Вже скоро ви вступите в шлюб, а сукні немає. Неприпустимо!– сьогодні до тебе прийде наш найкращий дизайнер і ви оберете сукню. Так?

— Звісно!

«Цей Фрідріх мене починає дратувати.»

Пізніше справді прийшов той хто-зна-хто. 

— Ваше Високосте, мене звати Шарль. У вас є якісь ідеї, щодо сукні? 

— Звичайно, дорогий Шарль! Знаєте, червоний – колір нашого королівства. Тому хочу криваво-червону сукню. А форму на ваш смак! 

Я пішла геть. Замок здавався в'язницею. Вже не було тієї радості, тих емоцій, що були раніше. Вони покинули мене, коли дізналась правду. Важко було вірити, що людина, яка народила мене, вбила матір свого чоловіка. Хоча, чому важко? Є ще гірше. Але про це ми мало знаємо. Іноді, бачиш, гарна людина. Та в один момент ти дізнаєшся правду про її життя, яку хочеться забути. Та часто виходить. Починаєш ще більше про це думати. 

Це заповнює розум. Формує нового тебе.