IV.План "Шпигунка"

Встала денна зірка. Голова віддавала болючими пульсаціями. Вчорашні події давали про себе знати.

— Доброго ранку, принцесо. Як спалося?– почувся знайомий чоловічий голос. Остаточно розплющивши очі, побачила Джеймса, який сидів на моєму місці біля вікна.

— Доброго..? А що ти робиш в моїй кімнаті? І як довго?– запитала, заховавши тіло під ковдру.

— Вирішив тебе провідати.

— Дивно. Але нехай.

— Як ти?– його сумний вигляд мене ранив.

«Невже це через мене?»

— Краще, ніж вчора.– все-таки я наважилась спитати його.— Джеймсе, це через мене ти такий?

— Який? Сумний?– замовк, але швидко продовжив.— Так. Я не можу зрозуміти, навіщо ти так зробила. Невже я такий гидкий?

— Ні, ні. Я не через тебе втекла. Через батьків. Я не хочу їх бачити. Мені серце болить від того, що вони хочуть зробити.

Джеймс змінився в обличчі. Тепер воно видавало здивування.

— Що..? Вони щось погане хочуть з тобою зробити?

— Ні. Не зі мною. З королівствами. Вони хочуть захопити владу в Аурані, а потім об'єднати два королівства в одне. В основному. Вони хочуть одружити Лорену та Ліама для цього. Я думаю твій батько не знає про це. Але цього треба уникнути. Я не хочу, аби в наших корілівств була така доля.

— У мене в голові не вкладається все, що ти сказала. Це неприпустимо!

— Я не можу заперечувати планам батька. Але...

— Що «але»?

— Ми могли б об'єднати зусилля і не дати зробити так, як вони хочуть.

— Я в справі.

***

Вечір. Всі смакують шедевром нашого кухара. Я сиджу коло Джеймса, Лорена коло Ліама. Все як і "має" бути. 

— Знаєте, королю Фрідріх, я хотіла вибачитися, що втекла перед приїздом вашого сина. Мені дуже соромно.– говорила, наче мені справді було шкода.— Перед Джеймсом я вже вибачилась. Сподіваюся, що ми забудемо цей випадок. 

Я поклала долонь на руку Джеймса. У нас був план. Змусити всіх вірити, що у нас любов. А потім наробити галасу. Та такого, аби король Фрідріх відмінив весілля не тільки наше, але і Ліама з Лореною. 

— Дорога спадкоємице, радий бачити, що ви знайшли спільну мову з Джеймсом. А щодо вчорашнього..справді краще забути. 

Ми продовжили милуватися пейзажами саду, співом птахів і тим, що план починає діяти. 

Після трапези, мій "наречений" запросив мене прогулятися садом. Я не відмовила. 

Коли ми лишилися самі, то вже могли спокійно говорити. Справді, було краще, коли зайвих осіб не було. 

— Екліпсо, ти це бачила? Батько починає вірити. Я казав, що він дуже швидко починає. Це нам на руку. 

— Так, наречений, але мій щось не дуже хоче. Це погано. Сподіваюся, що якнайшвидше все подіє. 

— Весілля через місяць. У нас ще вдосталь часу. 

— Але я так не можу. Поки ми будемо діяти самі, доти вони будуть створювати свої нові плани. Ми просто не встигатимемо. 

— Тут ти права. Нам потрібні свої люди. 

— Є у мене одна дуже гарна і розумна людина. 

Пройшов деякий час. Марта була коло нас. Ми їй, спочатку, розповіли про наш план і що взагалі тут коється. 

— Тож, Марто, ти нам дуже потрібна. Я обіцяю, коли все вдасться, то я тобі влаштую гарне життя. 

— Принцесо, не треба. Мені в радість вам допомогти. 

— Це не залишиться непоміченим. Чесно.– мовила я.— Тож, я, користуючись своїм статусом, скажу, що ти будеш завжди присутня на всіляких зборах, коли мене не буде. Або по іншому будеш моїми очима та вухами. Так? Тому, ти знатимеш всю інформацію і говоритимеш мені. Добре?

— Звичайно, принцесо.– вона усміхнулась. Потім пішла робити свої справи. А мені лишалося тільки влаштувати мою покоївку моїм радником і шпигункою.

***

Провівши переговори з батьком, вони дали позитивний результат. Марта - радник. Дівчина - шпигунка. План досить простий, але багато зусиль треба прикласти, аби його втілити. 

Я читала книгу в саду коло троянд. Місячна ніч мене заспокоювала. 

Раптом по шкірі пройшовся холодок. Я спочатку подумала, що чиїсь холодні руки торкалися мене. Але роздивившись навколо не побачила жодної людини. Це здалося дивним, але значення цьому не надала. 

Вже коли почало досить добре сутеніти, закрила книжку та хотіла встати, аби піти до замку. Та мене охопив жах. Переді мною була примара. Біла, майже прозора, з довгим волоссям і худорлявими руками. Ніг її було не видно, але вона не торкалася землі. Парувала над нею. 

— Прийшов час.– говорила вона.

— Ні! Хто ти!? Що ти таке!?– зі страхом кричала.

— Твій час настав. – кинувши книжку в примару, вона зникла. Озирнулася, забрала своє й швидко побігла до своїх покоїв. 

Я не на жарт перелякалася. Вже після прийому теплих ван зрозуміла, що зі мною відбулося. Я – відьма. Відьма роду Стюарт. Завтра вже мій сімнадцятий день народження. Завтра почнеться моє присвячення. Духи та примари будуть навідувати мене, поки не навчуся їх контролювати. Це складно.

Ельфіра, я вважаю, мені допоможе з цим. Цікаво лиш одне, чому про це згадала тільки зараз?

Боюсь, не зможу контролювати все це. Якщо дізнаються, хто я така, то мене спалять. Звичайно, не хочу такої долі. Та й взагалі, хто хоче бути спаленим заживо? Мабуть, що якісь скажені психопати.

День видався з непростих. Було важко вдавати з себе закохану. Грати роль нареченої. Хоча, спитає хтось, навіщо грати, якщо ти і є наречена? Питання досить цікаве, але якщо я не хочу нею бути. Можливо доля сама відвертає мене від весілля. Можливо мені судилося жити вільно. Поза межами замку. Поза межами цього королівства і його обов'язків. Можливо, хочу жити як Ельфіра. На краю королівства коло лісу. Допомагати людям з їхніми проблемами. Розмовляти з природою і дивуватися її красі.

Хочу вільно жити. Без усих цих обов'язків. Без королівства. Без сім'ї.