Глава 5

Коридори навчального корпусу, що вели до актової зали, були наповнені шумом і приглушеним світлом. Лампочки миготіли крізь легкий серпанок диму, хтось явно приніс дим-машину або ароматичні свічки, і запахи перемішались, дешевих парфумів, лаку для волосся, алкогольних напоїв і свіжої кави з автоматів. Звідкись долинав ритмічний гул басів, спершу ледве відчутний, але з кожним кроком він набирав сили, поки не перетворився на хвилю, що буквально вібрувала в грудях.

— Схоже, ми прийшли не запізно, — кинув Рей, поправляючи капюшон і зиркаючи у бік сходів, де миготіло кольорове світло.

Чжи Юн уловив в шумі знайомі ноти. Його брови ледь піднялись. Голос, який пробивався крізь музику, він упізнав би навіть у натовпі, чистий, виразний, впевнений.
Хан Джей.

Він співав. І, здавалось, зал дихав у такт з ним.

Коли вони з Реєм увійшли до приміщення, простір зали виглядав зовсім не так, як удень. Стільці, що зазвичай стояли рівними рядами, зникли, мабуть, їх прибрали, щоб звільнити місце для танців. Уздовж стін залишили лише кілька штук, для тих, хто втомиться. Натомість з’явилися столи, пластикові тарілки з закусками, миски з чипсами, печиво, пляшки лимонаду й те, що вже точно не було лимонадом, хоч і наливалося в такі самі стаканчики.

Повітря було густе, насичене сміхом, запахами, рухом. Люди танцювали, розмовляли, хтось сміявся голосніше, ніж треба, а поруч двоє викладачів, тримаючи пластикові стаканчики, весело обговорювали щось, і Юн на мить навіть здивувався, наскільки легко й невимушено вони виглядали.

На сцені стояв гурт, і в центрі, під м’яким фіолетовим світлом прожекторів, Джей.
Сорочка трохи розстібнута, рукави закочені, волосся злегка розкуйовджене, а обличчя зосереджене, проте спокійне. Він тримав мікрофон близько до губ. Його голос легко плинув у простір, заповнюючи навіть найвіддаленіші куточки залу. Юн зупинився. Його погляд приклеївся до сцени, хоча він робив вигляд, що просто оглядає зал.

— Я думав, тут хтось має слідкувати, щоб ми нічого не натворили, — сказав він.

Голос у нього був спокійний, але Рей помітив, як він злегка стискає пальцями манжет рукава. Блондин усміхнувся, нахилившись до нього ближче, щоб перекричати музику.

— Але ж ніхто не казав, що викладачам не можна брати участь! — крикнув він, хитро підморгнувши.

Чжи Юн хмикнув, нарешті відводячи погляд від сцени.

— Справедливо, — відповів він, в його очах блиснув відтінок іронії.

Вони протиснулись трохи глибше в зал, ближче до одного з бокових столів. Рей уже роздивлявся напої, примружуючись, щоб роздивитись етикетки, а Юн стояв поруч, опершись спиною об стіну. Йому було зручно залишатись не занадто близько, щоб бути в центрі уваги, але й не настільки далеко, щоб виглядати чужим.

— Щось тобі взяти випити? — нахилився до нього Рей, перекрикуючи музику.

Чжи Юн відчув, як вібрації басів проходять крізь підлогу, і лише після паузи кивнув.

— Давай, — сказав коротко.

Рей зник у натовпі. А Юн залишився стояти, дозволивши собі ще один короткий погляд у бік сцени.

Джей закінчував куплет, усміхаючись, коли натовп підхоплював слова. Він виглядав упевненим, безтурботним, як завжди, але в цьому була якась штучна рівновага, надто правильна, щоб бути справжньою.

«Він справді сміявся після розриву? — подумав Юн, згадавши слова Рея. Чи просто добре грає?»

Поки Рей розчинився в натовпі, прямуючи до столу з напоями, Чжи Юн залишився біля стіни, там, де світло ламп уже не било так яскраво, і все здавалось трохи сповільненим. Він розправив плечі, ніби намагаючись скинути втому, і сперся спиною до холодної поверхні. У вухах змішувались звуки, ритмічний бас, сміх, уривки чужих фраз, кроки, шелест тканин.

Та все це зникло, коли його погляд, мимоволі, знову зупинився на сцені. Там, у яскравому світлі, стояв Джей. Гітара впевнено лежала в його руках, пальці пробігали по струнах, і звук відлунював у грудях Юна. Джей співав, голос чистий, глибокий, трохи хриплий, у ньому відчувалось щось живе, справжнє.

Навколо сцени люди підтанцьовували, хтось підспівував, хтось просто махав руками в такт. Але Чжи Юн майже не бачив їх. Він бачив тільки Джея, те, як той рухається, як усміхається між куплетами, як кидає короткі погляди в зал, ловлячи реакцію слухачів. Від кожного його жесту, кожного повороту відчувалась свобода.

І в цю мить він сам не зрозумів, що саме його зачаровує. Не пісня, він навіть не чув слів. Не сцена, бо вже бачив десятки таких виступів. Щось інше.. легкість, упевненість, сяйво, яке Джей випромінював, не помічаючи навіть цього.

Юн повільно вдихнув. Здавалось, повітря стало густішим, гарячішим. У грудях щось ледь заворушилось.

— О, бачу, ти вже тут коріння пустив, — весело кинув він. — Тримаєшся осторонь, ніби професор на студентській вечірці.

— Може, просто не хочу, щоб мене розтоптали, —відповів Юн.

Він прийняв стакан, нахиливши голову, щоб роздивитись рідину. Вона мала неприродно золотавий відтінок, а запах різкий, насичений.

— Ти що намішав?.. — він підняв погляд, у якому промайнуло щось між підозрою і легкою розвагою.

— Трішки того, трішки цього і вийшло те, що ти тримаєш у руці, — з гордістю відповів Рей, ніби презентував кулінарний шедевр.

Юн скептично примружився.

— Я після цього взагалі житиму?

— Ну, якщо не переп’єш, цілком. — Блондин підморгнув, відпиваючи ковток зі свого стакану. — Хоча я не обіцяю, що завтра ти згадаєш своє ім’я.

— Дуже заспокоїв, дякую, — видихнув Юн, але кутик його губ ледь сіпнувся вгору.

Він підніс стакан до губ, коротко вдихнувши аромат і відразу зморщився.

— Господи… — бурмотів він, і все ж зробив ковток.

Алкоголь обпік горло, гарячою хвилею спустившись усередину. На кілька секунд він відчув, як тіло реагує ледь помітним теплом, що швидко розтікається по грудях і руках.

— Що ти туди налив? — запитав він, морщачись.