Глава 4

Після пар університет потроху стихав, шумні коридори спорожніли, лиш де-не-де долинали відголоски кроків і тихі розмови. Чжи Юн повертався до гуртожитку, ховаючи руки в кишені. Дрібний дощ торкався його обличчя. Повітря було вологим, але приємним, свіже, з ароматом мокрого асфальту і розмитого диму з чиїхось цигарок біля входу.

Піднявшись сходами, він дістав ключ і відчинив двері своєї кімнати. Усередині панувала знайома напівтемрява, м’яке світло ледь торкалося столу, де лежали книги, навушники, зарядка. Юн кинув рюкзак на стілець, зітхнув і потягнувся, розминаючи плечі. Перевзувся і швидко переодягнувся у домашній одяг, м’яку темно-сіру футболку й широкі спортивні штани. Волосся розсипалося на лоба, він провів пальцями, злегка розтріпавши.

Кімната здавалася затишною у своєму хаосі. На полицях кілька дрібничок, подарованих Рейєм, старі записники. Юн увімкнув ноутбук, увійшов у гру, знайому, спокійну, де не треба надто думати, просто натискати клавіші й відчувати ритм. Мишка клацала рівномірно. Години сплинули непомітно. На екрані змінювались сцени, а за вікном дощ то густішав, то стихав, наче сам не міг вирішити, залишитись чи піти.

Коли нарешті він відкинувся на спинку стільця, очі трохи пекли від монітора.

— Хм, чай би зараз… — пробурмотів він сам до себе.

Підійшов до полиці, відчинив шафку. Усередині порожні банки, залишки цукру, чай у маленькій коробці. Але до нього нічого ні печива, ні солодощів. Чжи Юн зітхнув, потім згадав про заморожену вишню в холодильнику.

— Хоч кекс зроблю, — сказав, ніби виправдовуючись перед кимось.

Він дістав миску, зібрав інгредієнти, яйця, борошно, трохи какао, цукор. Тихе дзижчання міксера розсікало тишу, змішуючи запахи. Юн усміхнувся, витягуючи кісточки, ніби це було щось надзвичайно важливе. Коли він висипав вишню в миску, сік забарвив тісто у легкий червонувато-коричневий відтінок.

Мікрохвильовка загуділа, а він, спершись на стіл, глянув у вікно. Вулиця під ним блищала, студенти бігли через калюжі з парасольками, сміялися, ховалися під навісами.

«Схоже, пробіжку доведеться відкласти…» — подумав він, спостерігаючи, як одна дівчина посковзнулась і, сміючись, ухопила свого друга чи хлопця за руку.

Коли пролунав короткий дзвінок з мікрохвильовки, запах свіжої випічки швидко заповнив кімнату. Він обережно витягнув форму, перевірив зубочисткою. Готово. Чжи Юн поставив кекс остигати, а через кілька хвилин переклав на тарілку. Гаряче піддавалось ножу, пар здіймався від м’яких, ще теплих шматочків. Вишня блищала у розрізах, а аромат какао змішувався із фруктовою кислинкою.

— Ідеально, — прошепотів він, ніби справді хтось міг оцінити.

Заварив чай простий чорний, без цукру. Налив у улюблену чашку з тріщинкою біля ручки й поставив на стіл біля ноутбука. Кімната наповнилася спокоєм. Дощ знову тихо торкався вікна, а пар від чаю повільно піднімався, ніби годинник, що відмірював час до приходу Рея.

Юн сів, підперши щоку рукою, глянув на кекс, потім на екран, де гра на паузі чекала на нього.

«Мабуть, ще трохи… а тоді напишу Рею», — подумав він, взявши шматочок кексу й відкусивши.

Теплий смак вишні розчинився на язиці, і Юн розслабився вперше за день. Та відпочинок тривав недовго. Ледь Юн встиг зануритися в гру, як тишу кімнати розірвало знайоме клацання замка, потім скрип дверей. У ту ж мить у приміщення увірвалося щось живе, рухливе й трохи хаотичне. Рей.

— Та ну, знову ці конспекти… — пробурмотів він із порога, не встигаючи навіть роззутись як слід. — Якщо ще раз побачу ту викладачку, покладу голову на парту й зроблю вигляд, що помер.

Його голос, трохи хриплуватий після довгого дня, здався надто гучним у порівнянні зі спокоєм, який панував хвилину тому. Чжи Юн зиркнув через плече, на обличчі легка посмішка, хоча очі залишались зосередженими на моніторі.

— Щось ти сьогодні довго, — кинув він спокійно, не відриваючи пальців від клавіатури. Його персонаж саме пробирався крізь дощові ліси у грі і цей пейзаж дивно перегукувався з реальністю за вікном.

Рей, нарешті стягнувши з плеча сумку, гучно поставив її біля ліжка й розстебнув куртку. Його біле волосся злиплося від дощу, кілька пасом прилипли до лоба. Він провів рукою, струшуючи краплі, а потім глибоко вдихнув і враз підняв брови.

— Ого… — в його голосі прозвучала щира цікавість. — А ти що, вже й вечерю зробив? Тут пахне, як у кав’ярні!

Юн тихо хмикнув, зсунув один навушник, щоб чути його краще. На екрані його персонаж стояв на узвишші, але увага Юна вже повністю змістилась на сусіда.

— Просто перекус, — відказав він, ледь повернувши голову. — Вирішив спекти щось до чаю.

— Просто перекус, каже він… — Рей вдавано обурено розвів руками. — Так пахне, що я вже забув, як мене звати.

Він підійшов ближче. Тепло від випічки ще відчувалося в повітрі. Рей вдихнув глибше, ніби ловлячи кожну нотку аромату шоколаду, вишні, трохи ванілі.

— Це ти сам? — запитав він, уважно вдивляючись у рівні шматочки на тарілці.

— А хто ж іще? — спокійно відказав Юн, клацаючи мишкою, але кутик його губ ледь помітно сіпнувся вгору.

Рей зачинив за собою двері ногою, струсив кілька крапель із волосся й зітхнув, мов щойно повернувся з експедиції. Його светр був злегка вологий, нитки потемніли від дощу. Він скинув його через голову одним рухом і недбало кинув на спинку стільця, залишившись у білій футболці, яка щільно облягала плечі. Кімнату відразу наповнив запах вулиці.

Юн, не відриваючись від екрана, почув, як позаду хруснула підлога. Рей підійшов ближче, і вже за мить його тінь впала на клавіатуру. Тепле світло монітора підсвічувало обидва обличчя, коли Рей нахилився з боку, близько, так, що його дихання ледь торкнулось шиї Юна.

Рука опустилась йому на плече, легка, але холодна від дощу. Шкіра Юна миттєво зреагувала, мурахи пробіглись уздовж хребта, але він навіть не поворухнувся.

— Знову сидиш за компом? — голос Рея прозвучав тихо, з ноткою докору. — Хоч хтось тебе колись витягує на туси?