Глава 2

— І ти серйозно так йому сказав? — із грайливою усмішкою протягнув Рей, зручно відкинувшись на спинку свого стільця.

Стілець ледь поскрипів під ним, а екран ноутбука миготів яскравим світлом, відбиваючись у його окулярах. На екрані, здавалось, відкрито десяток вкладок, але він і не думав щось серйозно робити, лише час від часу клікав мишкою, гортаючи відео чи меми.

— Так, — коротко відповів Чжи Юн, навіть не підводячи очей. Його руки складали випрані речі, футболки, худі, чисті шкарпетки. Він робив це уважно, ніби кожен складений згин допомагав упорядкувати не лише речі, а й думки. — А що я мав зробити?

Рей пирснув, не втримавшись від сміху.

— Та хоч якось згладити ситуацію! — сказав він, зображуючи руками якісь надумані жести, немов показував, як треба було дипломатично реагувати. — А ти просто…

Чжи Юн нарешті підвів очі.

— Я не бачу сенсу говорити те, що не думаю, — спокійно сказав він.

Рей розвів руками, театрально зітхнувши.

— О, ну звісно. Своїм голосом чесності ти, мабуть, знищив йому настрій на цілий день.

— Сумніваюсь, що в нього взагалі буває поганий настрій, — тихо буркнув Юн і поставив складену футболку на акуратну стопку.

В його голосі не було злості, радше… небажання знову обговорювати Хан Джея. Але саме це ім’я, навіть не вимовлене вголос, ніби зависло в повітрі між ними. Кімната тим часом потопала в м’якому світлі вечора. Промені сонця пробивалися крізь фіранки, малюючи на підлозі теплі смуги. Легкий вітерець ворушив тканину, і вона злегка торкалась стіни, створюючи тихе, заспокійливе шелестіння.

У повітрі пахло порошком і кавою, десь на підвіконні стояла чашка, яку Рей забув допити кілька годин тому.

— Ну просто… це було доволі різко, — знизав плечима Рей, кидаючи короткий погляд через плече на Юна.

Його голос був легким, безтурботним, але в куточках губ ховалась зацікавлена посмішка. Він сидів на своєму звичному місці, нога на ногу, ручка в пальцях постукує по коліну.

— А от так просто брати й торкатись до незнайомої людини це, по-твоєму, нормально? — сухо кинув Чжи Юн, закривши дверцята шафи так, що вони клацнули трохи голосніше, ніж треба. Потім він повільно сів на край ліжка, сперся руками позаду себе й важко видихнув. — От це дикість.

Рей хитро примружився.

— Знаєш, якщо вже про дикість… Ви коли тоді цілувались на тій вечірці, не виглядали аж такими чужими, — промовив він невимушено, але очі блиснули зловісним задоволенням.

— Рей, — тихо, але з чіткою ноткою попередження вимовив Юн, піднявши на нього погляд.

— Що? — удавано здивувався той, піднявши руки. — Просто факт. Я, між іншим, був свідком.

— І що мені тепер робити з цим фактом? — буркнув Юн, опустивши погляд у підлогу. — То була помилка. Ми всі тоді були п’яні.

Рей ледве стримав усмішку, але замість того просто крутанув стілець на місці.

— Ага. І саме тому ти «випадково» натрапив на його акаунт і «випадково» годину гортав його фотки?

Юн різко підняв голову.

— Ти мій друг чи його, га? — кинув він з роздратуванням. — Просто… трапилось. Алгоритми.

— Алгоритми, — повторив Рей, ледь стримуючи сміх. — Угу. І, мабуть, випадково лайкнув фото трирічної давності?

— Це було ковзання пальця, — сухо відповів Юн, але відвернувся до шафи, щоб той не бачив, як зрадницьки з’являється рум’янець.

Рей нарешті засміявся, відкинувшись на спинку стільця.

— Так, звісно. Ковзання пальця. Хтось має написати про це наукову статтю.

— Іди до біса, — тихо кинув Юн, але тон був не сердитий.

Юн сидів, нахилившись уперед, лікті спирались на коліна, пальці нервово стискали край ковдри.

«Помилка. Все просто помилка. Він навіть, мабуть, не пам’ятає…» — подумки сказав він собі, але всередині щось напружено стискалось, наче заперечувало це.

— Слухай, — озвався Рей уже спокійніше, крутячи ручку між пальців. — А ви взагалі раніше нормально спілкувались? Ну, окрім того випадку.

— Ні, — коротко відповів Юн, не підводячи голови. — І, якщо чесно, не планую.

Рей підняв брови, але не відстав.

— Дарма. Він, між іншим, непоганий тип. Трішки... надто яскравий, але не поганий. — Він хитро усміхнувся. — І, чесно, я не розумію, як ти можеш ігнорувати того, хто має таку посмішку. Ти бачив, як дівчата біля нього ледве не мліють?

Юн зиркнув на нього з-під брови, у погляді спокій, який завжди викликав у Рея бажання продовжувати жартувати.

— Я бачив, як він ледь не задихнувся від натовпу тих дівчат біля автомата, — сухо відповів Юн.

Рей розсміявся голосніше, ніж треба.

— А ти, лицар без страху, прийшов і врятував його з лап шанувальниць, — підморгнув він. — Прямо як у фільмі.

— Не перебільшуй, — тихо мовив Юн, але кутик його губ ледь-ледь сіпнувся.

«Рятував… Теж мені. Просто не витримав того погляду. Він тоді виглядав так, ніби задихається. Нічого більше», — подумки сказав він собі, відчуваючи, як долоні непомітно стискаються сильніше.

— Але все одно дивно, — вже спокійніше продовжив Рей, — хіба він з вами вчився? Я ж не пам’ятаю, щоб він хоч раз сидів у вашій аудиторії.

Юн підняв плечі.

— Ні… Ми кілька разів перетинались на спільних вибіркових дисциплінах. Але офіційно він, здається, навчався на іншому факультеті.

— Факультет мистецтв, здається, — згадав Рей, трохи нахиляючись уперед. — Може, тепер вирішив взяти ще одну спеціальність. Подвійний диплом, знаєш?

Чжи Юн тихо хмикнув.

— Або просто вирішив ускладнити життя всім навколо, — буркнув він.

— Ти це кажеш так, ніби він зробив щось особисто проти тебе, — підколов Рей.

Юн не відповів. Він просто сидів кілька секунд мовчки, дивився у вікно, де вже густішала вечірня тінь. Потім коротко сказав:

— Просто… не люблю несподіванок.

Рей усміхнувся, схрестив руки на грудях і хитнув головою.

— Ага. Особливо таких, що ходять поруч і дивляться, як на тебе.