Розділ 2. Біле море

Потужним ударом Ехо вибило з крісла і відкинуло до стіни. Він скорчився від болю, спробував піднятися, та раптом корабель перевернуло і чоловік опинився на іншому боці приміщення. Інші в’язні все ще були прикуті до своїх сидінь, охоронець лежав без свідомості. На мить усе зупинилося, з’явилися інші Наглядачі, та корабель знову почав здригатися і перевертатися.

— Ми падаємо! — заволав рудий хлопець.

— Залишайтеся на своїх місцях, — пролунало з передавача, — Зали…

Все перетворилося в хаос з людських тіл. М’язистий силач намагався вирватися з крісла, та все, що йому виходило — голосно кричати. Ехо намагався за щось зачепитися, але марно. Його підкинуло в гору, чоловік врізався в стелю і втратив свідомість.

Ехо різко опритомнів і судомно почав ковтати повітря. Він задихався, легені боляче стискало. Врешті чоловік згадав про аеррум і швидко ввімкнув його, за кілька секунд він знову міг дихати. Відкинувши шматок корабля, який стискав його, Ехо виявив криваву рану в боці. Все ще не до кінця усвідомлюючи, що сталося, чоловік спробував підвестися.

Над планетою, об яку розбився їхній корабель, світило два сонця. Ехо завмер, вглядаючись у білу далечінь — геть усе тут було з разючо-білого каменю. Уламки корабля розкидалися на всі сторони. Ехо озирнувся в пошуках тих, хто вижив, за кілька метрів від нього кілька Наглядачів приходили до себе, та не всі пережили падіння. Мертве тіло рудого хлопця лежало майже під ногами Ехо, він здивувався, що лише зараз його помітив.

Всі були сконфуженими і не до кінця реагували на ситуацію. Наглядачі зв’язали телепатку і здорованя спинами один до одного,  Ехо вони не помітили, бо його частина корабля впала за велику кам’яну брилу. Білявої емпатки ніде не було. Раптом Ехо почув якийсь стогін з-під завалів. Підійшов ближче, відкинув відірвані з коренем двері, під ними лежав чоловік, що стеріг їх останнім. Той, що розповів їм про емпата.

Чоловік був геть поранений, ледве дихав. Ехо дійшов до висновку, що довго він не протягне, до того ж його аеррум працював не на повну потужність. Ехо знайшов поглядом Наглядачів, ті все ще приходили до себе, зараз візьмуться до його пошуків. Чоловік торкнувся силопоглинача, куди був влаштований засіб для пошуку на випадок втечі в’язня і завмер від здивування.

Силопоглинач зламався, мабуть щось сталося під час падіння. Ехо спробував його зняти, та марно, проте характерне жовте мигання змінилося на червоне, а це був поганий знак для Наглядачів і хороший для в’язнів. Ехо знову зміряв поглядом лежачого поруч чоловіка, той почав приходити до себе, хапаючи ротом повітря.

«Я можу втекти, — подумав Ехо, — заберу його аеррум …». Він схилився над чоловіком, той раптово відкрив очі і мовчки витріщився на нього. Ехо завмер, з ціллю його розділяли сантиметри, проте всередині з’явилося якесь дивне нудотне відчуття.

— Знай, чому ти живеш, — прошепотів Ехо, щоб лише поранений зміг його почути.

Він піднявся, озирнувся. Двоє Наглядачів бродили околицями, шукаючи його і решту в’язнів, ще двоє залишилися стерегти телепатку і силача, решта загинуло. Чоловік оглянув місцевість, вони впали десь серед скель і якби не потужний корабель, загинули б усі. Він прожогом кинувся схилом вниз і зник сховався в вузькій ущелині.

Отож, ще кілька годин тому він був засуджений до довічного заслання на Велику пустку, а тепер — вільний. Наглядачі будуть його шукати, але тепер, коли в серці Ехо є жага волі, це буде не легко. До того ж, його силопоглинач, а отже й маячок, зламані.

Ехо перейшов ущелину і вийшов з іншого боку. Кругом було пусто, ніяких ознак цивілізації, ніякої рослинності, лише білий камінь. Ехо торкнувся боку, який все ще кровоточив і нив. Довго він тут не протягне. Та бажання не бути пійманим перемогло і чоловік став спускатися донизу, раз заразом спотикаючись і ледь не падаючи.

Голоси Наглядачів віддалялися, мабуть їм було не до нього, та все ж, вони будуть шукати. Ехо міркував, на якій планеті міг опинитися, хоча це було безглуздо, бо ж Зовнішнього кільця він не знав, як і не знав, в яку сторону йому йти. Раптом з спиною почулися кроки, чоловік судорожно почав шукати схованку, забіг в першу печеру, яку помітив і натикнувся на ніж.

Перед Ехо стояла світловолоса емпатка, кінчик її довголезого ножа впирався йому в шию. Наглядачі пройшлися з іншого боку печери, так і не помітивши її. Коли їхні кроки віддалилися, дівчина наказала:

— Віддай мені свій аеррум!

— Перепрошую? — Ехо очікував чого завгодно, та не цього.

Він перевів погляд на аеррум дівчини, той було пошкоджено, а до повітря цієї планети вона ще не адаптувалася.

— Ти глухий? — Ехо відчув, як клинок ріже шкіру, шиєю потекла кров.

— Радий би віддати, та не можу, — чоловік видавив з себе невимушену посмішку, — бо  мені доведеться померти.

— Тоді я полегшу тобі роботу і в’ю тебе сама!

Ехо вже приготувався до смерті, як раптом земля здригнулася, ноги підкосилися і вони обоє, разом з купою каміння, попадали на землю. «Землетрус?» — подумав Ехо. Його погляд втрапив на ніж, що лежав поруч з емпаткою. Він потягнувся до нього, та дівчина встигла першою. За мить вони двоє звелися на ноги, емпатка кинулася на Ехо, та він легко ухилився.

Вона знову спробувала нанести удар, тоді знову і знову, але настільки незграбно, що Ехо вмить здогадався, що користуватися зброєю вона не вміє.