РОЗДІЛ 12. Хепі-енд: Наша власна симфонія

Минуло два роки.

Балкон нашої нової вілли на березі моря заливало яскраве, тепле сонце. Жодних дощів, жодного туману. Світ навколо нас нарешті зцілився.

Мія сиділа за невеликим столиком, весело розповідаючи своїй новій ляльці якусь вигадану історію. Її голос звув дзвінко і чисто — психологічна травма повністю відступила, залишивши по собі лише спогад, який ми навчилися не боятися.

Я стояла біля перил, тримаючи в руках скрипку. Тепер на моєму зап'ясті, прямо поверх старого хірургічного шраму, красувалося витончене татуювання у вигляді хвиль, що плавно переходили в нотний стан. А на шиї висів той самий срібний кулон-ключик.

Сильні, гарячі руки обхопили мене ззаду за талію. Марк притис мене до своїх широких грудей, уткнувшись носом у моє волосся. Я відчувала кожну клітину його тіла, його спокійне, глибоке дихання. Ми більше не ховалися від минулого. Ми його перемогли.

Я повернулася в його обіймах і подивилася в його грозові очі, які тепер світилися справжнім, чистим щастям. Підняла руку і швидко показала йому жест, який став нашим особистим паролем:

«Ти чуєш мою музику?»

Марк м'яко посміхнувся, перехопив мою долоню і поцілував кінчики моїх пальців. Потім він подивився мені прямо в очі і виразно вимовив губами, дублюючи слова повільними, красивими жестами, які він вивчив досконало:

— Я чую її щодня, Ксюшо. Твоя музика — це ти. Це Мія. Це наш дім. Я кохаю тебе в кожному звуці твого серця.

Він нахилився і поцілував мене — ніжно, впевнено, даруючи те неймовірне відчуття абсолютної безпеки та повноти життя, про яке я колись боялася навіть мріяти.

Мій світ більше не був порожнім чи самотнім. Так, я не чула звуків цього світу. Але я чула щось набагато більше — я чула кохання. Нашу власну, ідеальну симфонію, яку ми створили на уламках колишнього болю. Симфонію, яка тепер звучатиме вічно.