РОЗДІЛ 10. Попіл на моїх губах

Час сповільнився, перетворившись на кошмарний сон. Машина повільно нахилялася в безодню. Двері з боку Марка заклинило уламками мосту.

— Виходьте! Через твій бік! Швидко! — кричав Марк, його губи рухалися майже в судомах. Він силою виштовхнув Мію на моє коліно, допомагаючи мені вилізти через пасажирські двері, які дивом відчинилися.

Я виповзла на мокрий, холодний асфальт мосту, тягнучи за собою Мію. Дощ миттєво промочив мою сорочку до кісток. Я обернулася, щоб схопити Марка за руку, витягти його…

Але в цей момент автомобіль Артура, що стояв за десять метрів, знову заревів двигуном. Артур збожеволів. Він бачив, що ми вижили, і просто натиснув на газ, знову б'ючи наш позашляховик у передній бампер.

Метал заскрипів. Машина Марка остаточно втратила опору.

Я пам'ятаю його погляд. Останній погляд. Він дивився на мене крізь розбите лобове скло. Його губи повільно, чітко, без жодного страху сформували три слова: «Я кохаю тебе».

І машина рухнула вниз.

Я підповзла до краю мосту, роздираючи нігті в кров об гострий метал огорожі. Я дивилася вниз, у чорну, киплячу безодню річки. Спалах блискавки вихопив силует машини, що з головою пішла під воду. І все. Тільки брудна піна та круговороти.

Я кричала. Це був той самий німий крик, від якого рвалися легені, але світ навколо залишався глухим. Жодного звуку. Тільки порожнеча. Мія впала поруч зі мною на коліна, обіймаючи мене за шию і ридаючи в мій голос.

Артур вийшов зі своєї машини. Він повільно підходив до нас, тримаючи в руці пістолет. Його обличчя було маскою тріумфу. Він думав, що переміг. Що свідків більше немає. Він підняв зброю, цілячись у мене…

Раптом простір навколо вибухнув світлом. Червоні та сині спалахи пробили туман. Вібрація від десятків сирен струснула міст. Це була поліція та спецназ. Охорона Марка, яку він викликав ще до нашого виїзду, встигла привести допомогу.

Артур не встиг нічого зробити. Його завалили на асфальт прямо біля моїх ніг. Його обличчя втиснули в брудну калюжу, а золотий перстень із вовком злетів з його пальця і з тихим — для світу, але гучним для моєї душі — звуком покотився у воду.

Але мені було байдуже. Я сиділа на краю мосту, притискаючи до себе Мію, і дивилася на чорну воду, яка забрала мого Марка. Мого ката. Мого рятівника. Моє єдине кохання. Моє життя знову перетворилося на попіл.