РОЗДІЛ 6. Німий крик на попелищі

Повітря в кабінеті вмить застигло, перетворившись на крижане скло. Мені здалося, що навіть краплі туману за вікном зупинилися в повітрі. Мій погляд був прикутий до срібного кулона, який Марк стискав у своїй долоні. Ланцюжок заплутався між його пальцями, а маленький скрипковий ключ, який колись подарував мені батько на повноліття, зараз тьмяно виблискував у світлі настільної лампи.

Я дивилася на цей метал і бачила ніч своєї смерті. Моєї першої смерті.

Мої пальці, якими я все ще притримувала край поліцейського архіву, затремтіли так сильно, що папір видав глухе, шурхітливе відлуння. Я повільно перевела погляд на Марка. Його постать у дверях здавалася величезною, чорною скелею, яка ось-ось обрушиться і поховає мене під собою.

— Ти… — мої губи ворухнулися абсолютно беззвучно. Я навіть не намагалася підняти руки для жестів. Моє тіло паралізувало. Жоден м'яз не слухався.

Марк зробив крок уперед. Повільний. Важкий. Почувши вібрацію його кроку через підошви своїх чобіт, я інстинктивно відсахнулася, спираючись попереком на край його масивного столу. Скляна поверхня обпекла мене холодом навіть крізь тканину пальта.

— Я не хотів, щоб ти дізналася про це так, — виразно виговорив він губами.

В його очах не було каяття праведника. Там був дикий, звірячий відчай хижака, якого затиснули в куток. Його обличчя звело судомою, шрам на щоці почервонів, виділяючись на блідій шкірі, як свіжа рана.

— Не хотів? — мої руки нарешті злетіли в повітря. Мої рухи були рваними, гострими, наче я різала пальцями простір між нами. — Ти залишив мене там! Ти сидів у кабіні своєї чортової дорогої машини і дивився, як я стікаю кров’ю на асфальті! Я чула… Господи, я тоді ще чула, як твій двигун ревів, коли ти тиснув на газ!

Я кричала. Я відчувала, як напружуються мої голосові зв’язки, як з моїх грудей виривається хрипкий, потворний, некерований звук — звук людини, яка два роки не контролювала власний голос. Це не був красивий плач. Це було виття пораненого звіра.

Марк заплющив очі. Його голова сіпнулася назад, наче від реального удару в щелепу.

— Ксюшо, зупинись, благаю, почуй мене… — його губи затремтіли на моєму імені.

— Я НЕ МОЖУ ТЕБЕ ПОЧУТИ! — мої руки злетіли в лютому, хаотичному жесті, а потім я з силою вдарила себе кулаком у груди, прямо туди, де під шкірою ховався операційний шрам. — Я нікого не можу почути! Через тебе! Ти закрив мене в цій труні! Ти відібрав у мене музику, ти відібрала у мене все!

Сльози хлинули з моїх очей — гарячі, солоні, вони застеляли все навколо, перетворюючи кабінет Марка на розмиту пляму. Я схопила зі столу перше, що потрапило під руку — важку кришталеву попільницю — і з усієї сили жбурнула в нього.

Він навіть не поворухнувся. Не ухилився. Важкий кришталь пройшов за сантиметр від його скроні і з гуркотом розбився об дубову панель дверей за його спиною, розлетівшись на сотні дрібних скалок. Одна з них черкнула його по щоці, залишаючи тонкий кривавий слід, що повільно змішався з потом.

Марк зробив ще два швидких кроки і в один момент опинився впритул до мене. Його великі, гарячі долоні затисли мої зап’ястя, притискаючи мої руки до моїх же грудей. Його хватка була залізною, але неймовірно обережною — він не хотів зробити мені боляче, він просто намагався зупинити цей божевільний, німий шторм.

— Це був не я, — чітко, повільно, дивлячись мені прямо в душу своїми палаючими очима, вимовив він губами.

Я завмерла. Моє дихання виривалося з горла рваними шматками.

— Що?.. — беззвучно запитала я, дивлячись на його рухомий рот.

— За кермом був не я, Ксюшо, — його губи тремтіли, а з ока скотилася одна єдина, важка сльоза, яка проклала доріжку крізь кров на його щоці. — Того вечора… у машині була моя дружина. Вона була п'яна. Вона забрала Мію з дитячого свята і сіла за кермо. Коли вона збила тебе, вона злякалася. Вона натиснула на газ. На задньому сидінні сиділа Мія… Вона все бачила. Вона бачила твоє тіло на склі. Через два кілометри дружина не впоралася з керуванням на слизькій дорозі. Машина злетіла в кювет і перекинулася.

Марк сильніше стиснув мої зап’ястя, його чоло майже торкнулося мого. Я відчувала, як тремтить усе його величезне тіло.

— Моя дружина загинула на місці, — продовжували рухатися його губи. — А Мія… Мія отримала травму голови і психологічний шок. Вона замовкла того ж вечора. Вона закрилася, бо бачила, що зробила її мати.

Я дивилася на нього, і світ навколо мене почав рушитися з новою, ще страшнішою силою.

— Я дізнався про все лише в лікарні, — його погляд благав про розуміння. — Я знайшов твій кулон у кишені пальта дружини — вона підняла його з асфальту, сама не знаючи навіщо. Я викупив цей протокол. Я сховав його. Не заради дружини — їй уже було все одно. Заради Мії. Щоб мою доньку не тягали по судах, щоб її не зацькували преса та слідчі, щоб вона не жила з тавром доньки вбивці. Я взяв цей гріх на себе. Я став цим водієм для всього світу.

Він повільно відпустив мої руки і опустився переді мною на коліна. Великий, всемогутній Марк колінопреклонив перед глухою дівчиною в брудному пальті. Він підняв руку і поклав на мою колінку мій срібний кулон.

— Я шукав тебе два роки, Ксюшо. Я хотів віддати тобі все. Свої гроші, свої клініки, своє життя — все, щоб хоч трохи спокутувати те, що моя сім'я з тобою зробила. А потім ти сама прийшла за цим оголошенням. І коли я побачив, що моя донька, яка ненавидить увесь світ, реагує на твою скрипку… я зрозумів, що це мій єдиний шанс.

Він підняв на мене свої грозові очі, в яких зараз була лише суцільна, зраненна пустка.

— По карай мене. Здай мене поліції. Відкрий справу заново. Я піду під суд за приховування злочину. Я зроблю все, що ти скажеш. Тільки не йди від Мії. Вона тільки-но почала дихати завдяки тобі.

Я дивилася на кулон у своїй долоні. Срібний скрипковий ключ. Символ моєї втраченої музики. Правда виявилася не просто болючою — вона була нищівною. Чоловік, якого я починала кохати, не був моїм катом. Він був батьком, який закривав своїм тілом дитину від уламків підірваного життя.