РОЗДІЛ 5. Пастка з чорнилом

За годину урок закінчився. Мія втомилася і заснула прямо на ліжку, обіймаючи олівець, яким ми малювали. Я обережно вкрила її пледом і навшпиньках вийшла з кімнати.

Коридор першого поверху зустрів мене тишею. Двері в кабінет Марка були прочинені. Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти тремтіння в руках, і увійшла.

Марка в кабінеті не було. На його великому скляному столі горіла настільна лампа, вихоплюючи з темряви акуратну стопку паперів і дорогу ручку. Поруч лежав роздрукований контракт.

Я підійшла до столу, збираючись просто сісти в крісло і почекати на нього. Але мій погляд мимоволі впав на документи, що лежали трохи осторонь контракту. Вони були прикриті шкіряною папкою, але з-під неї визирав край старого, жовтуватого паперу.

Паперу з синьою мокрою печаткою МВС України.

Моє серце зробило кульбіт. Я не мала права туди дивитися. Це було неетично, незаконно, неправильно. Але моє ім'я… я була готова поклястися, що побачила перші літери свого прізвища на виступаючому краї листа.

Тремтячими пальцями, затамувавши подих так, що в легенях почало пекти, я злегка відсунула шкіряну папку.

Це був поліцейський архівний протокол. Дата: 14 жовтня 2024 року. Час: 21:40. Місце: розворот на вулиці Глушкова. Моя аварія.

Мої очі швидко бігли по рядках, які я знала напам'ять зі слів мого адвоката. Але тут було те, чого мені ніколи не показували. Фототаблиця. Фотографія моєї розбитої скрипки, що лежала в калюжі. Фотографія мого тіла на асфальті, замилена цензурою.

І наступний аркуш. «Підозрюваний у скоєнні ДТП». Там була копія паспорта. Зі знімка на мене дивився Марк. Молодший на два роки, без шраму на щоці, але з тими самими випаленими очима.

Під копією паспорта лежала постанова: «Справу закрито за відсутністю складу злочину через відсутність прямих доказів та свідків. Автомобіль підозрюваного вказаної марки не виявлено на камерах відеоспостереження».

Справу просто купили. Моє життя купили і закрили в цей сейф.

— Ви любите читати чужі документи, Ксеніє? — раптом пролунав у моїй голові ментальний голос, хоча насправді це була вібрація від дверей, що різко зачинилися за моєю спиною.

Я здригнулася так, наче мене вдарило струмом, і різко повернулася.

Марк стояв біля дверей. Його обличчя було абсолютно білим, а в руці він стискав той самий срібний кулон у вигляді скрипкового ключа, який я загубила два роки тому. Тепер я впізнала його. Це був мій кулон.

Він знав. Він усе знав. Він найняв мене не тому, що я хороший репетитор. Він найняв мене, тому що купував свою спокуту.