РОЗДІЛ 1. Усередині твоєї тиші

Двері відчинила жінка середнього віку, схожа на економку. Вона щось швидко заговорила, але я м’яко зупинила її рухом руки, дістаючи з сумочки блокнот із заздалегідь написаним текстом: «Доброго дня. Я Ксенія. На співбесіду».

Жінка миттєво змінилася в обличчі — в її очах промайнув жаль, який я так ненавиджу, — і жестом запросила мене увійти.

Будинок дихав багатством, але це було якесь холодне, майже цвинтарне багатство. Жодних яскравих кольорів, жодного затишку. Тільки мармур, темне дерево та панорамні вікна, по яких безжально лупила злива.

Вона провела мене до вітальні. Посеред кімнати, біля величезного вікна, спиною до мене стояв чоловік. Високий, широкоплечий, у бездоганному темно-сірому костюмі. Він дивився на дощ, тримаючи в руці склянку з віскі. Навіть зі спини від нього віяло такою важкою, пригнічуючою силою, що мені захотілося зробити крок назад.

Економка підійшла до нього і торкнулася його плеча. Чоловік повільно повернувся.

У мене перехопило подих. Різкі, ніби висічені з каменю риси обличчя, легка щетина і очі… неймовірні, глибокі, але абсолютно випалені зсередині очі кольору грозового неба. На його лівій щоці виднівся ледь помітний, тонкий шрам.

Він подивився на мене. Його погляд ковзнув по моєму простому пальто, по футляру зі скрипкою в моїй руці й зупинився на моєму обличчі. На мить — мені здалося? — в його очах промайнув дивний спалах. Жах? Впізнавання? Ні, мабуть, просто здалося. Звідки багатому бізнесмену знати мене, колишню студентку консерваторії?

Він зробив крок назустріч і заговорив. Я зосередилася на його губах. За ці два роки я навчилася читати по губах майже бездоганно.

— Ви Ксенія? — його губи рухалися чітко, хоча я відчувала, що голос у нього низький і хрипкий. — Мені сказали, що ви не чуєте. Це правда?

Я ствердно кивнула і знову відкрила блокнот, але він м'яко перехопив мою руку. Його пальці були гарячими, як вогонь, і цей дотик віддався дивним тремтінням у моїх грудях.

— Не треба, — прочитала я на його губах. — Я вмію говорити з такими, як ви. Моя донька… вона не розмовляє. Два роки тому вона потрапила в аварію. Фізично вона здорова, але після того стресу не зронила жодного слова. Вона закрилася у своїй тиші. І нікого туди не пускає.

Він відпустив мою руку і відвернувся до вікна. Я бачила, як напружувалися м'язи на його спині. Цей чоловік ніс на собі тонни провини.

— Моє ім'я Марк, — знову повернувся він до мене. — Я хочу, щоб ви навчили її мови жестів. І… я бачив у вашому резюме, що ви грали на скрипці. Мія колись дуже любила музику. Можливо, вібрація струн зможе пробити її стіну?

Я підняла руки і вперше відповіла йому його ж мовою — мовою жестів, дублюючи слова тонкими, ледь помітними рухами губ: «Я зроблю все, що зможу. Я знаю, як це — жити в клітці, куди не проникають звуки».

Марк дивився на мої руки так, ніби я творила якусь магію. Його погляд пом’якшав, у ньому з’явилося щось таке, від чого моє серце вперше за довгий час пропустило удар.

Він ще не знав, що я — та сама дівчина з його кошмарів. А я ще не знала, що цей чоловік — мій кат.