Розділ 3: Голоси скляного міста

Максим летів на своєму мотоциклі по вулиці, яка колись називалася проспектом Поштовим. Але тепер це була не вулиця. Через вірус його мозок «домальовував» реальність: замість асфальту під колесами була дзеркальна річка, а будинки навколо здавалися зробленими з прозорого кришталю, всередині якого, наче в акваріумах, стояли застиглі люди.

Постать у білій сукні, що перегородила шлях, не була людиною. Це була проекція — «Аватар Мережі».

— Максиме, — промовила дівчина. Її голос звучав одночасно звідусіль: з динаміків покинутих авто, з вуличних ліхтарів і навіть зсередини його власного шолома. — Навіщо ти борешся з тишею? Твій мозок — це хаос. Ми пропонуємо тобі структуру.

— Моя структура — це мій вибір! — крикнув Максим і крутнув ручку газу.

Він проїхав крізь Аватара. Тіло дівчини розсипалося на тисячі цифрових метеликів, які на мить забили йому огляд. Мотоцикл занесло, він ледь не влетів у вітрину магазину, де десятки манекенів раптом повернули голови в його бік.

В цей момент золота лінія в його голові — шлях Олени — почала пульсувати червоним.

Бункер «Аналогових».

— Вона його засікла! — крикнув Марк, вдаряючи по столу. — Мережа виділила окремий потік обчислень, щоб зупинити твого брата. Олено, швидше! Нам треба створити «білу пляму».

Олена стояла над металевою пластиною. Її пальці були в крові від гострого пера, але вона не відчувала болю. Вона бачила місто не як карту, а як живу істоту.

— Марку, дай мені вугілля і стару карту шахт «Гвардійської», — наказала вона.

Вона зрозуміла «круту» фішку: вірус працює на світлі та частотах. Але під землею, в товщі залізної руди Кривбасу, панує природний магнетизм. Руда — це природний щит.

— Я поведу його в «Провалля», — прошепотіла Олена. — Там вірус не зможе його дістати. Магнітне поле шахт випалить код з його чипа.

Олена почала малювати не дороги, а порожнечу. Вона заштриховувала цілі райони міста чорним вугіллям, буквально стираючи їх для зору вірусу.