Розділ 2: Зона мовчання

Максим вилетів з підвалу «Гнізда», наче за ним гналися всі демони пекла. Його нейро-чип за вухом пульсував так сильно, що кожен удар серця віддавав у очах спалахом електричного білого світла.

На подвір’ї штабу панував хаос, але хаос... тихий. Солдати, які ще годину тому обговорювали стратегію захисту, тепер стояли колом. Вони трималися за руки, утворюючи живий ланцюг. Їхні окуляри AR висвічували в повітрі складні геометричні фігури, які повільно оберталися.

— Тікай, Максе, — прошепотів він сам собі. — Не дивись на них.

Він знав, де стоїть «Дніпро-М» — старий мотоцикл, який один із механіків тримав як антикваріат. Жодного бортового комп'ютера, жодного електронного вприску палива. Тільки метал, бензин і іскра.

Максим стрибнув у сідло і щосили натиснув на кікстартер. Раз. Другий. Мотор чхнув сизим димом. В ту ж мить «живий ланцюг» солдатів розірвався. Всі вони одночасно повернули голови в бік Максима.

— Твоя частота не збігається, брате, — промовив один із них голосом, який здавався хором із десятків людей. — Повернись у гармонію.

— Ідіть до біса зі своєю гармонією! — гаркнув Максим, і двигун нарешті заревів.

Він рвонув з місця, пробиваючи ворота. За спиною він почув не постріли, а звук, схожий на тисячу кришталевих дзвіночків. Це «Синхронізація» намагалася наздогнати його через радіоефір.

Кривий Ріг. Підземелля 95-го кварталу.

Дід Артем вів Олену через покинуті тунелі старого бомбосховища. Тут, глибоко під шарами залізобетону та залізної руди, гул вірусу вщухав.

— Чому ви мені допомагаєте? — запитала Олена, намагаючись не спіткнутися об іржаві рейки.

— Бо я старий фізик, дитино. Я знаю, що будь-який сигнал можна заглушити. Але цей вірус... він не просто сигнал. Він хоче зробити з нас один великий процесор. Уяви: мільйони людей, що думають одну думку. Це не мир, це смерть особистості.

Вони вийшли до невеликої кімнати, заставленої старезною апаратурою. Лампові підсилювачі, котушкові магнітофони, купи мідного дроту. Посеред кімнати на табуреті сидів хлопець, трохи старший за Олену, і зосереджено крутив ручку налаштування на апараті, який виглядав як музейний експонат.

— Це Марк, — представив дід Артем. — Він «чистий». Жодного імпланта, жодної реєстрації в цифровій мережі з народження. Наш головний хакер... аналогового типу.

Марк підняв очі. У нього на шиї висів дивний кулон — шматок необробленого кварцу.

— Твій брат наближається до міста, — сказав Марк замість привітання. — Але він «фонить». Він як розпечене залізо в снігу. Якщо він заїде в житлові квартали, вірус через його військовий чип підсмажить мізки всім у радіусі кілометра.

— Ми маємо його зупинити! — вигукнула Олена.

— Зупинити — ні. Але ми можемо його «заземлити», — Марк простягнув Олені важку котушку мідного дроту. — Олено, твій хист до малювання... дід казав, ти бачиш структуру речей. Мені треба, щоб ти намалювала карту міста на цій мідній пластині. Але не просто карту, а «маршрут тиші». Де немає вишок зв'язку, де старі стіни поглинають хвилі. Тільки так він проїде.

Олена взяла металеве перо. Вона відчула, як пальці тремтять.

— А якщо я помилюся?

— Тоді він просто стане ще одним голосом у хорі, — відповів Марк.

Олена схилилася над пластиною. Вона закрила очі, згадуючи кожну покручену вуличку свого міста. Вона почала дряпати по металу. І в ту ж мить, десь на в’їзді в місто, Максим відчув, як шалений біль у голові трохи вщух, а перед очима замість рожевого туману з’явилася тонка золотиста лінія — шлях, який вела для нього сестра через папір і метал.

Розділ 3: Маршрут порожнечі (Начерк)

Максим в’їхав у місто. Кривий Ріг виглядав як декорація до фільму жахів. Люди сиділи на лавках, дивлячись у порожнечу, і повільно рухали руками в повітрі, ніби перегортали невидимі сторінки.

Він їхав за золотою лінією, яку бачив у своїй уяві. Вона вела його через старі заводи, через покинуті депо, де іржавий метал створював природний захисний екран.

Раптом шлях перегородила постать. Це була дівчина в білій сукні. Вона стояла посеред дороги і співала. Але з її рота вилітали не звуки, а цифрові коди, які матеріалізувалися у повітрі у вигляді гострих кристалів.

— Це «Колектор», — прошепотів голос Марка в голові Максима (через резонанс чипа). — Не слухай її. Тисни на газ!

Це був перший раз, коли вірус прийняв фізичну подобу для протидії.