Cвітло крізь скло і воду

Дощ стікав по лобовому склу суцільними смугами, наче хтось методично стирав місто гумкою. Машина ковзала мокрим асфальтом, а світло ліхтарів розпадалося на жовті плями, що зникали так само швидко, як і з’являлися. Усередині було тепло, але це тепло не заспокоювало — воно лише підкреслювало контраст із холодом зовні.

Артур тримав кермо міцно, майже вперто. Для міста він був шефом поліції, для себе — людиною, якій знову доведеться пояснювати підлеглим і начальству, чому приватний детектив сидить поруч. Двигун глухо бурчав, двірники скрипіли у своєму монотонному ритмі. Запах мокрої тканини й металу змішувався з ледь відчутною кавою, давно вже холодною.

Едріан сидів поруч, дивлячись у темряву за вікном. Місто пропливало повз, але його погляд не чіплявся за вивіски чи перехожих — лише за відбиття світла в калюжах, за ритм руху.

— Дощ щоразу починається невчасно, — пробурмотів Артур, більше для себе.

— Він просто не питає дозволу, — відповів Едріан.

Радіо тріснуло, і в салоні на мить запанувала напруга.

— Артуре, ви вже в дорозі? — голос диспетчера був спотворений перешкодами.

— Так. П’ять хвилин.

Зв’язок урвався. Артур зітхнув.

— Відділок уже гуде. Криміналісти знову не в захваті.

— Вони рідко бувають у захваті, — спокійно відповів Едріан. — Особливо коли з’являються питання, на які вони не мають відповідей.

Машина звернула з головної дороги. Асфальт тут був темнішим, дощ збирався в глибокі калюжі. Світло фар вихоплювало фрагменти будівель, зачинені двері, темні вікна.

На місці злочину їх зустріло миготіння синіх маячків. Поліцейські машини стояли нерівно, ніби їх кидали поспіхом. Повітря пахло вологою, озоном і чимось ще — сухим, майже стерильним, що різало ніс.

Криміналісти працювали під навісом. Робота йшла злагоджено, майже рутинно — поки хтось не помітив Едріана. Один із них скривився, навіть не намагаючись це приховати.

— Знову ви, — сказав він різко, дивлячись саме на Грея.

Інші криміналісти мовчали. Їхнє невдоволення не було таким явним, але відчувалося — напруженням у плечах, швидшими рухами.

— Він тут не як сторонній, — спокійно відповів Артур. — А як той, хто вже кілька разів бачив те, чого ви не можете пояснити.

— Це не полегшує роботу, — буркнув криміналіст.

— Як і незрозумілі символи, — тихо додав Едріан.

До них підійшов Артур, знімаючи капюшон. Дощ стікав по його куртці, але голос залишався рівним. Його плащ був мокрий, краплі води стікали з коміра.

— Досить, — сказав він коротко, і це прозвучало як наказ, до якого тут звикли. — Не зараз. Скажіть краще: запис уже дістали? Є хоч щось нове?

Криміналіст похитав головою.

— Ні. Зачіпок нема. Символ — той самий. Запису з камер ще не отримали. IT-компанія впирається.

Шеф на мить замислився.

— Тоді йдемо до них. Прямо зараз.

До офісу IT-компанії вони дійшли пішки. Скляна будівля світилася в темряві, мов акваріум, відгороджений від дощу й міста. Скло, світло, тиша. Усередині — сухо, занадто чисто, ніби дощ ніколи не торкався цього місця.

— Ми не можемо просто передати записи, — почала представниця компанії, ще до того як усі сіли. — Це приватна власність компанії. Камери фіксують не лише коридори, а й робочі місця, персональні дані співробітників. — Потрібні дозволи, офіційні запити…

Суперечка розгорталася повільно, але вперто. Юристи посилалися на регламенти, менеджери — на внутрішні правила, хтось телефонував «наверх». Артур кілька разів повторював одне й те саме — смерть на території, розслідування, відповідальність. Едріан майже не говорив, лише інколи ставив уточнювальні питання, які змушували співрозмовників зупинятися й переформульовувати власні аргументи.

Пів години минули в напівтиші, розірваній дзвінками, шелестом паперів і напруженим мовчанням. Час тягнувся, ніби навмисно.

Лише через пів години на стіл поклали маленьку флешку.

— Це все, що можемо дати, — сказали їм.

Едріан узяв носій мовчки.

Коли вони вийшли надвір, дощ усе ще падав. Місто не змінилося.

— Завершуйте тут, — сказав Артур, звертаючись до всіх. — Джефе, проконтролюй, щоб нічого не загубилося. Ми зустрінемося вже в офісі.

Він рушив до машини, і миготіння маячків залишилося позаду, розчиняючись у дощі.