Cлід серед попілу

~~~ Наступного ранку ~~~

Едріан до пізньої ночі займався прибиранням та облаштуванням будинку, тож заснув просто на дивані — як колись у дитинстві, коли сідав перепочити й непомітно провалювався в сон. Спав він міцно. Йому снилися уривки спогадів із дитинства, між якими він переміщався дивним чином: то проходив крізь двері, немов через портал в інший вимір, то під його ногами раптово зникала підлога, і він падав у темряву.

Сон обірвав різкий дзвінок телефону.

— Алло… — пробурмотів детектив сонним голосом, навіть не глянувши на екран. Та щойно він почув голос друга і слова про нову жертву, сон зник миттєво.

— За десять хвилин буду біля твого будинку, — коротко сказав шеф і поклав слухавку.

Едріан швидко зібрався й вибіг на вулицю. Поліцейський автомобіль уже чекав.  
Дорогою в салоні панувала напружена тиша: Едріан ще не знав, що саме побачить цього разу, а його друг боявся, що знову не з’явиться жодної нової зачіпки й розслідування остаточно зайде в глухий кут.

Прибувши на місце, шеф одразу звернувся до криміналістів, які вже завершували роботу.

— Ну що? Є щось нове? — запитав він, оглядаючи обвуглену ділянку, яку важко було назвати місцем злочину в звичному сенсі.

— Усе як і раніше, але є одна відмінність, — з помітним ентузіазмом відповів один із них.

— Відмінність? Яка саме? — пожвавився шеф.

— Цього разу залишилася ручна сумка жертви. Це дивно, бо в попередніх випадках усі речі згорали разом із людьми, — пояснив головний криміналіст, передаючи сумку.

Едріану вона здалася підозріло знайомою. Він був упевнений, що вже десь її бачив. Надягнувши рукавички, він обережно взяв сумку й відійшов до каменя, що лежав неподалік, використавши його як імпровізований стіл.

— Хто це, в біса, такий? — тихо запитав один із криміналістів у шефа. Той коротко пояснив, ким є Едріан і чому запросив його долучитися до розслідування.

Відкривши сумку, детектив побачив усередині прозору пластикову коробку. У ній лежав камінь із дивним символом. Знак нагадував той, що був випалений на землі, але мав відмінності. Едріан спробував дістати камінь, аби краще його роздивитися, та щойно торкнувся — різкий біль змусив його відсмикнути руку.

— Гарячий… — прошепотів він і покликав криміналістів, щоб ті заміряли температуру.

— Що там? — запитав Едріан, помітивши здивування спеціаліста.

— Температура каменя ідентична температурі символу на землі, — відповів той. — Але ще дивніше те, що пластик, у якому він лежить, навіть не почав плавитися.

— Дякую. Далі я сам, — сказав детектив і обережно закрив коробку, ніби саркофаг. Потім він дістав із сумки папку з документами й почав читати.

Вже після кількох сторінок він зрозумів, де бачив цю сумку раніше. Вона належала чоловікові, з яким він їхав у поїзді. Той розповідав, що прямує до їхнього міста, аби зустрітися з місцевою краєзнавицею й з’ясувати, чому його родина колись покинула ці місця. У сімейних архівах він не знайшов жодної згадки про причини від’їзду.

— Так ось що ти мав на увазі… — прошепотів Едріан, згадавши й інше: той чоловік казав, що має ще одну причину для приїзду, але про неї волів мовчати.

Читаючи далі, детектив знайшов адресу краєзнавиці та нотатки про камінь. У записах згадувалося, що той спалахував у різні моменти часу, хоча більшість часу залишався холодним. Також була вказана дата першого спалаху. Останній запис датувався вчорашнім днем: у ньому зазначалося, що чоловік прибув до міста й сьогодні опівдні планував відвідати краєзнавицю.

Саме тоді до Едріана підійшов Артур і запитав, що йому вдалося дізнатися. Детектив коротко виклав усе, що прочитав, і сказав, що має намір негайно поїхати до краєзнавиці.

— Я відвезу тебе, — запропонував шеф.

— Буду вдячний, — кивнув Едріан. — А після цього поїдь до міського архіву. Спробуй знайти будь-яку інформацію за останні п’ятсот років про людей які чомусь виїжджали, або зникали.