Попіл істини

На годиннику було вже двадцять друга тридцять. Йозеф Крапп — німець за походженням, але англієць за виглядом і манерами. Ще в студентські роки він разом із товаришем відкрив невеликий бізнес. Сьогодні ж він стояв головним підозрюваним у справі про смерть того самого товариша — людини, яка була його партнером уже кілька десятків років.

Навпроти книгарні, в орендованому авто, сидів приватний детектив Едріан Грей. Вдова померлого найняла його, бо поліція розводила руками. Справa була дивна — радше містична: усе вказувало на ритуальну самопожертву, але самотня місіс Вільямс одверто не вірила, що її чоловік міг так вчинити.

Едріан уже більше години спостерігав за Краппом крізь панорамні вікна. Не заснув він бо професіоналізм не дозволяв і ще через блимання старого ліхтаря, що ідеально висвітлював той книжковий вітринний фасад у червоній цеглі.

Раптово до книгарні зайшов чоловік у капюшоні і сів навпроти Йозефа. Детектив напружився: двоє спілкувались декілька хвилин, потім той у капюшоні підвівся, підійшов до столика, підхопив чорну сумку і так само просто вийшов. Едріан розгубився на мить — він сподівався зафіксувати передачу грошей — але потім згадав: коли чоловік заходив, сумки не було. Сигнал. Він відправив кодове повідомлення напарникові з поліції: «Турист вирушив до Лондона» — тобто виконавець рушив у бік Лондонської вулиці.

Та цього було замало: потрібні були докази саме проти Краппа. Едріан вирішив підійти і поговорити. Він вийшов із машини, пропустив проїжджаюче авто й перетнув вулицю. Зняв капелюх, увійшов у книгарню й мовчки підсів до Йозефа.

— Ви щось хотіли? — підвів погляд Крапп.  
— Що читаєте, містере Крапп? — запитав Едріан спокійно.  
— Відповідаєте питанням на питання… Ну добре. А ми з вами знайомі? — відповів чоловік.  
— Я вас знаю доволі добре. А ви мене, мабуть, ні, — холодно сказав детектив. — Ви так і не відповіли: що вас тримає тут уже більше години?  
— Читаю роман Жана-Крістофа Грандже «Обрані». Цікава річ, раджу.

Йозеф придивився до співрозмовника: темно-сірий бавовняний костюм, волосся акуратно зачесане — більше нагадував аристократа XIX чи початку XX століття, ніж сучасного містянина. Це ще більше дезорієнтувало його.

— То хто ви такий? — промовив він, не цілком свідомо і з явною цікавістю.  
— Едріан Грей. Приватний детектив. Мене найняла дружина вашого колишнього партнера — Георга Вільямса.  
— Справді? — здивовано сказав Крапп. — І що вам від мене треба? Я вже говорив із поліцейським. — Він намагався звучати впевнено, та тіло видавало інше.  
— Я вирішив зустрітися особисто. Подивившись на вас, не скажеш, що ви здатні на такі звірства. Ви не схожі на того, хто б цим займався.  
— Ви про що? — перелякано відповів Крапп.  
— Про те, що ви мало того що зібрали цілу колекцію нутрощів різних тварин, для того щоб видати все за ритуал, ви щей після вбивства пили кров свого друга.  
— ЩО? ЯКУ ЩЕ КРОВ МЕНЕ ТАМ НЕ БУЛО. ЦЕ БУВ ТОЙ ШОТЛАНДЕЦЬ, ЩО БУВ ТУТ ПЕРЕД ВАМИ! — підозрюваний закричав у розпачі.  
— Отже, ви зізнаєтесь, що замовили вбивство? — усміхнувся Едріан.  
— Цей негідник мені лише заважав! — зізнання вирвалося з нього в гніві, та коли він усвідомив сказане, голос змарлів. — Ви нічого не можете мені зробити. А я якщо доведеться — доберуся і до вас, і до Люсі.

У ту ж мить біля книгарні загальмували поліцейські машини. Увійшли кілька офіцерів — і вони жорстко затримали знервованого чоловіка.

— Я б на вашому місці не розкидався словами, містере Краппе, — сказав Едріан та дістав із кишені диктофон.  
— Дякуємо, ви дуже допомогли. Виконавця ми теж взяли, — промовив присутній детектив поліції.  
— Це моя робота. Ось, думаю, це стане вам у пригоді, — сказав Едріан, віддав диктофон, одягнув капелюх і вийшов.

Наступного ранку він сидів на літній веранді в новому костюмі. Повітря було просякнуте запахом свіжої кави й випічки, сонце, що тільки визирало над горизонтом, розлітало по вікнах м'які промінці, і кафе наповнилося легкістю. Едріан, як завжди, замовив чай і сирники — він любив снідати без поспіху, насолоджуючись смаком. Але телефонний дзвінок від друга дитинства й водночас шефа поліції в його рідному місті — Артура Торна — порушив цю простоту.

— Привіт. Є в тебе зараз якась справа? — голос у слухавці ледь не відразу запитав.  
— Привіт. Якраз вчора закінчив одну. Що трапилось? Чому такий тон? — відповів Едріан.  
— У нас якась маячня. Ні я, ні мої люди не можемо зрозуміти, що відбувається: люди спалахують посеред дня, лишаючи після себе дивні пентограми.  
— Люди спалахують? Які ще пентограми? — здивовано промовив Едріан.  
— Приїдь сюди, — сказав Торн, — я покажу і розкажу все детально.