Місце,що мало бути безпечним

Машина рухалась вузькою дорогою між полями.
За місто вони виїхали давно, і тепер світилось лише ліхтарне світло фар.

Даша сиділа на задньому сидінні, тримаючись за ремінь.
Артем — поруч, уважний, мовчазний.

Чим далі вони їхали, тим сильніше стискалось її серце.

— Ми далеко? — тихо запитала вона.

— Ще трохи, — відповів він. — Місце, куди ми їдемо, знають тільки двоє людей.
І жоден — не Марина.

Він сказав це так твердо, що Даша відчула себе трішки спокійніше.

Але страх не відступав повністю.

А раптом він теж не знає всіх небезпек?
А раптом Марина вже знайшла їх?

Дитина під її серцем тихо ворушилася, ніби теж відчувала напругу.

Даша поклала руку на живіт.

— Будь спокійна, маленька… ми їдемо в місце, де тебе ніхто не знайде…

Вона хотіла в це вірити.

Стара будівля, схована серед диких яблунь, стояла на невеликому пагорбі.
Горище із маленьким вікном.
Камін у вітальні.
Тиша.

— Я був тут у дитинстві, — сказав Артем, допомагаючи Даші вийти з машини. — Після смерті мого діда цей будинок ніхто не відвідував.
Жоден документ не прив’язує його до мене.
Ніхто не здогадається.

Даша підняла голову й подивилась на будівлю.

— Тихо… — прошепотіла вона.

— Безпечно, — додав Артем.

Він відчинив двері, запалив світло.
Повітря пахло пилом і старими книгами, але лампа освітила просторе приміщення.

— Поживемо тут деякий час. Поки розберусь з документами і… — він замовк — …поки загроза не мине.

Даша опустила валізу й обережно ступила краще всередину.

Все було так по-домашньому, що їй захотілося сісти й видихнути.

— Це місце здається… — вона шукала слово.
— Живим, — підказав він.

— Так.

Артем посміхнувся — дуже легенько, але щиро.

Її рука тремтіла, але голос був рівний, майже спокійний.

— Ви кажете, він забрав її за місто.
Без охорони?

— Так, — відповів юрист. — Він не давав ніяких офіційних вказівок. І… здається, приховує це від дирекції.

Марина видихнула повільно.

— Чудово.
Значить, він і справді хоче захистити її.
А не мене.

Вона відклала документи.

— Продовжуйте стежити.

— Марина, — юрист нахилився ближче. — Ви маєте розуміти: законно втручатися ми не можемо.

Марина посміхнулась небезпечно.

— Я не прошу робити незаконне.
Я прошу дивитися.
І чекати.
А коли буде потрібний момент — ми його використаємо.

Юрист кивнув.

Він знав: Марина ніколи не зупиняється на словах.

Даша нарешті сіла на старий диван.
Скрип деревини під нею здався таким знайомим, теплим.

Артем поставив перед нею чашку чаю.

— Пий. Так буде легше.

Вона взяла чашку обережно.

— Ти… поводишся так, ніби я — щось дуже крихке, — сказала вона тихо.

— Ти і є крихка.
У тому, що тримаєш на своїх плечах.

Вона подивилась на нього довго — втомлено, глибоко, наче перебирала всі свої слова в голові.

— Артеме…
Скажи чесно…
Ти… боїшся за мене?
Чи за дитину?

Він не очікував цього питання.

На секунду затримав подих.

— Я боюся за тебе, — сказав він нарешті. — А через це — і за дитину.

Даша поставила чашку.

Її руки тремтіли.

— Але чому?
Ти ж… не повинен хвилюватися.
Я ніхто тобі.

Артем зробив крок ближче.
Потім ще один.

Став прямо перед нею.

— Не кажи так.
Не після всього.

Даша підійняла погляд.

Їхні очі зустрілись.

Вона не могла відвести його.
Не могла сховати правду.

— Мені страшно довіряти тобі.
Ти… робиш для мене те, чого не робив ніхто.
І я не знаю, чи можу… чи маю право…

Він нахилився трохи ближче, але не торкався.

— Якщо ти боїшся — це нормально.
Я теж боюся.

— Ти? — Даша здивовано підняла брови. — Ти ж завжди такий сильний, холодний…

— Не з тобою.

Ці слова пройшли її наскрізь.

Вона вдихнула різко, відчуваючи, як серце б’ється швидше.

— Артеме…
Це ми… це неправильно.
Ти — одружений.

Він опустив очі.

— Я знаю.
І я не прошу нічого, Даша.
Ні почуттів.
Ні вибору.
Нічого.

Його голос зірвався ледь помітно.

— Я прошу тільки право бути поруч.
Поки це потрібно.

Вона відвернулась, щоб приховати сльози.

— А якщо я звикну? — прошепотіла вона. — А якщо потім буде боляче?

Артем сів поруч — на безпечній відстані — і сказав:

— Тоді болітиме нам двом.

Це було вперше, коли він відкрився так чесно.

Даша глибоко вдихнула, потерла очі й нарешті сказала те, що тримала всередині:

— Я не знаю, що буде далі.
Але зараз…
мені спокійно, коли ти поруч.

Артем закрив очі на секунду.

Це було більше, ніж зізнання.

І він знав це.

Коли вони обоє вже розходилися до кімнат, у будинку раптом клацнув звук.
Слабкий.
Ледь чутний.

Наче крок за стіною.

Даша завмерла.

— Ти це чув? — прошепотіла вона.

Артем підвів голову.

Його тіло напружилося.

— Залишайся тут, — сказав він тихо. — І ні на крок більше.

Він підійшов до дверей, прислухаючись.

За кілька секунд повернувся.

— Мабуть, вітер.
Стара будівля, вона реагує на протяги.

Але його голос був не таким упевненим, як звичайно.

Даша підійшла до вікна.

Темрява була густа, як смола.

І на мить їй здалося, що там — силует.

Дуже тихий.
Дуже нерухомий.

Вона моргнула — і він зник.

— Артеме… — прошепотіла вона. — Мені здається, що за нами хтось…

Він поклав руку їй на плече.

— Ти в безпеці.
Я нікому не дозволю підійти ближче.

Але коли він вимкнув світло й вийшов із кімнати, його обличчя було серйозним.