Хтось давно спостерігає

Артем довго стояв із фотографією в руках.
Його обличчя змінилося — стало різким, жорстким, таким, яким Даша ще не бачила.

— Це зроблено сьогодні, — сказав він нарешті. — І дуже близько.

— Вона… була тут? — Даша прошепотіла майже беззвучно.

— Або хтось, кого вона найняла, — відповів він.

Він підняв очі.
Ні злості.
Ні паніки.
Тільки холодна рішучість.

— Ми їдемо.
Зараз.

— Куди? — серце Даші стискалось від думки, що вони знову тікають.

— Туди, де ніхто точно не знатиме, що ти там.
Є одне місце… я не був там роками.
Навіть Марина не здогадається.

Його впевненість лякала й заспокоювала одночасно.

— Артеме…
Я не хочу, щоб через мене у тебе були проблеми.

— Даша, — він підійшов ближче і дивився прямо в очі. — Проблеми почалися в той день, коли я підписав те, що навіть не читав. А закінчаться вони, коли правда вийде назовні.

Вона опустила погляд.

— Але це ж небезпечно для тебе…

Він легенько, обережно взяв її за руку — так, що вона могла відступити в будь-яку секунду.

— Я доросла людина.
І я сам приймаю рішення.
А моє рішення — захистити тебе.

Даша відчула, як у грудях стискається щось тепле й болюче водночас.

Він не мав права говорити такі слова.

Вони змінювали її.

Вітер роздував волосся, але вона не рухалася.
Її очі були спрямовані на відстань, яку вона ненавиділа — туди, де ховався будинок.

Її «помічник» підійшов ближче.

— Ми зробили фотографії. Як ви просили.

— Я знаю, — холодно відповіла Марина. — Я бачила.

Вона різко стиснула пальці.

— Тепер мені потрібно щось більше. Я хочу знати, куди він повезе її, якщо поїде.

— Це складніше…

— Ні, — вона подивилась так, що чоловік відступив. — Це не складніше. Це — необхідно.

— Навіщо? — обережно запитав він. — Ви ж не хочете їй… нашкодити?

Марина засміялась тихо, гірко.

— Я не хочу їй зла.
Але я хочу, щоб вона прибралася з мого життя.
Якщо для цього треба діяти жорсткіше — я не боюся.

У її голосі було щось, що змусило навіть холодний вітер стихнути.

Даша збирала речі поспіхом.
Не через паніку — через інтуїцію.
Через те неприємне відчуття, що за ними хтось таки стежить.

Артем зайшов у кімнату.

— Я поговорив із охороною. Машину поставлять з іншого боку будинку, щоб ніхто не помітив, що ми виїжджаємо.

Даша кивнула.

— Ти весь час щось приховуєш, — сказала вона раптом. — І я не знаю… чи маю я право вимагати правди.

Він наблизився.

— Маєш.

Вона підняла очі.

— Тоді скажи мені чесно.
Чому ти так сильно намагаєшся мене захистити?

Це запитання зависло в повітрі.

Сильне.
Гостре.
Правдиве.

Артем видихнув.
Глибоко.
Наче збирався з духом.

— Бо я не хочу повторення того, що сталося з твоїм братом.

— Ти вважаєш себе винним?

— Я був керівником.
І не побачив того, що повинен був бачити.
Якби я тоді був уважнішим — він би жив.

Даша затремтіла.

— Не кажи так… Це не ти…

— Це я не помітив проблему.
Це я підписував усе, що треба було перевіряти.
І це я дав тим людям владу робити, що вони хочуть.

Його голос став тихим, але дуже справжнім:

— І я більше нікому не дозволю нашкодити тобі.

Даша відступила на крок.
Не від страху.
Від емоцій, що піднімались з глибини.

— Артеме… — вона прошепотіла. — Я не знаю, що між нами…
Але я відчуваю, що все змінюється.

Він подивився так, що їй стало важко дихати.

— Це вже змінилося.

Її серце майже впало.
Вона не знала, чи готова чути такі слова.

Артем опустив погляд на її руку.
І тихо додав:

— Але я не буду тиснути.
Просто хочу, щоб ти знала: ти не сама.
Більше ніколи.

Лісова дорога була темною.
Місяць ховався за хмарами.

Артем проводив Дашу до машини — тримаючись близько, але не торкаючись.

Вона сіла на заднє сидіння.
Артем — поруч.

Водій вів машину тихою дорогою.

Даша дивилася у вікно.
Темрява лісу здавалася живою.
Наче хтось там стояв.

І тут — вона помітила.

На узбіччі.
На мить.
Відблиск фар у металевому предметі.

Можливо — телефон.
Можливо — автомобільний ліхтарик.

Вона здригнулася.

Артем відразу нахилився ближче.

— Що?

— Там… там хтось був…

Він глянув у вікно.
Нічого.

Але він відчув це теж.
І це було достатньо.

— Не хвилюйся, — сказав він тихо, але впевнено. — Ми їдемо в безпечне місце.

Даша торкнулась живота.

І сказала шепотом:

— Головне, щоб ніхто не знайшов нас.
Більше.

Артем стиснув її руку — обережно.

— Ніхто не знайде.
Поки я поруч — я не дозволю.

Та в ту ж мить у темряві, серед дерев, мигнув червоний вогник.

Потім — ще один.

То була камера.

І за деревом, ледь помітно, блищали очі того, хто знав:

вони поїхали.
А значить — тепер можна діяти.