Правда,що змінює все

Артем повернув телефон так, щоб Даша могла бачити екран.
Вона підійшла ближче — але руки тремтіли так сильно, що їй довелося притримати себе за спинку стільця.

На екрані була фотографія документа.
Стара, пожовкла копія.

«Акт службового огляду дільниці»
дата — за три дні ДО аварії.

Підпис під документом був чіткий і знайомий.

Даша примружилася.

— Це… — її голос зірвався. — Це підпис…

Артем закінчив за неї:

— Твого брата.

Вона різко сіла.

— Ні… він тоді… він же просив ремонту… він говорив, що там небезпечно…

— І писав це, — спокійно відповів Артем. — Ось другий документ.

Він відкрив наступне фото.

«Заява про несправність обладнання»
подана її братом за два тижні до аварії.

Печатка.

Підпис.

Дата.

Даша ковтнула повітря так, наче не могла дихати.

— Але… але чому це ніколи не згадували?.. Чому нам сказали, що він просто не дотримався правил?!

Артем поклав телефон на стіл.

— Бо хтось перекрив його заяву іншим документом.
Підчистив журнал.
І підписав замість нього інший акт — щоб виглядало, ніби все було справно.

— Тобто… — Даша притулила руки до губ. — Тобто він… попереджав? Він намагався уникнути цього?

— Так, — тихо сказав Артем. — Він боровся до кінця.
Він був сильним.
І правильним.

Сльози самі покотились по її щоках — повільні, важкі.
Не від розпачу.
Від полегшення.

— Я… я стільки років думала, що він… не впорався… що це була його провина… — її плечі затремтіли. — А виходить… це не він…

Артем нахилився ближче — але не торкався.

— Це не він, Дашо.
Це система, яка його підвела.
І люди, які прикрили власні помилки.

Даша підняла погляд.

У її очах змішались біль, вдячність, злість, і щось нове — внутрішня сила, яку вона не дозволяла собі показувати.

— Дякую… — прошепотіла вона. — За те, що… знайшов це.

Артем відчув, що ці слова значать для нього більше, ніж він готовий був собі визнати.

Вона дивилася у вікно — прямо на будинок.
На світлі вікна.
На тишу.

— Вони там разом, — пронизливо сказала вона своєму «помічнику».
— Разом. Удвох. Під одним дахом.

— Поки що вони просто говорять, — спробував заперечити він.

— Я знаю, як він говорить, коли йому байдуже.
І як — коли ні, — холодно відповіла Марина.

Її погляд був порожнім.
Але всередині — шторм.

— Я попереджала її, — сказала вона. — Вона не захотіла мене слухати.

— Що ви плануєте?

Марина відвела погляд від будинку.

— Сьогодні — нічого.
А завтра… ми зробимо так, щоб вона зрозуміла: їй краще не бути поряд із моїм чоловіком.

Після важких розмов Даша вийшла на подвір’я.
Повітря було свіже, чисте, пахло соснами.

Артем вийшов слідом — тихо, не нав’язливо.

— Тобі краще в приміщенні, — сказав він. — Холодно.

— Я хочу подихати, — відповіла вона спокійно. — П’ять хвилин.
Потім зайду.

Він постояв поруч.
Не торкаючись.
Але створюючи ту безпеку, яку вона вже почала впізнавати.

— Даша…

— Так? — її голос був тихим.

— Ти не повинна боятися правди.
Ти сильніша, ніж думаєш.

Вона усміхнулася ледве помітно.

— Це перший раз, коли хтось говорить мені так… і я хочу в це вірити.

Він подивився на неї так, що їй стало важко дихати.

Не тому, що вона боялась.
А тому, що відчувала щось, що не могла пояснити.

— Ти маєш право на спокій, — сказав він. — І я зроблю все, щоб ти його отримала.

Вона відвернулась — занадто сильно било серце.

— Артеме… будь ласка… не кажи те, чого не зможеш виконати.

Він підступив на крок ближче.

— Я ніколи не обіцяю того, чого не можу виконати.

Її подих збився.

Це був той момент — коли між двома людьми стоїть не повітря, а щось невидиме й дуже небезпечне.

Довіра.

Непрохана.
Небезпечна.
Справжня.

Коли вони повернулись у будинок, Артем помітив на підвіконні маленький конверт.

Він узяв його.

Жодних підписів.

Жодної адреси.

Відкрив.

Всередині — фотографія.

Свіжа.

Зроблена сьогодні.

На ній — Даша та Артем на ґанку, коли вона стояла, притулившись до нього.

Фотографія була збільшена, зерниста.
Але чітка.

На звороті — короткий напис:

«Ви не сховаєтесь.»

Артем зблід.

Даша застигла.

І після секунди тиші вона прошепотіла:

— Це була… вона? Марина?

Артем не відповів.

Але по погляду було видно:

Це — початок більшої загрози.
І він вже не може її відпустити.
Ні на крок.