Коли правда стукає у двері

Ранок у заміському будинку був надто тихим.
Сосни шуміли за вікном, сонце пробивалося крізь гілки, але всередині — тиша, наповнена невимовними думками.

Даша прокинулась раніше за Артема.
Вона лежала, дивлячись на стелю, і намагалася зрозуміти свої відчуття.

Їй тут було спокійно.
Але саме це й лякало найбільше.

Спокій поруч із людиною, яку вона колись ненавиділа — чи не ознака це небезпеки для серця?

Вона обережно підвелась, поправила светр і вийшла на кухню.

Артем сидів там уже давно — з ноутбуком, паперами та чашкою непритаманно холодної кави.

— Доброго ранку, — сказала вона тихо.

Він підняв голову й посміхнувся легким рухом губ.

— Доброго. Як почуваєшся?

— Нормально… трохи втомлено.

— Це природно, — сказав він. — Особливо після вчорашнього.

Даша сіла навпроти.
Погляд упав на документ, який він щойно переглядав.

— Це… знову про мого брата?

Артем спершу мовчав.
Наче шукав правильні слова.

— Я знайшов дещо нове, — сказав він обережно. — Але хочу перевірити, перш ніж показувати тобі.

— Чому? — вона звузила очі. — Ти боїшся, що я не впораюсь?

— Я боюся сказати зайве, — відповів він. — Бо будь-яка інформація зараз може вплинути на тебе сильніше, ніж звичайно.

Даша замовкла.
Вона розуміла його логіку.
І водночас — їй хотілося знати все.

Вона дивилася на охайний двір, на вікна, за якими жили двоє людей, які порушили її спокій.

Поруч у машині сидів її «помічник» — той, кому вона довіряла не інформацію, а саме спостереження.

— Вони там удвох, — сказав він спокійно. — Дівчина сьогодні рано встала. Чоловік не виходив.

Марина зціпила пальці.

— І що вони роблять?

— Нічого підозрілого. Просто розмовляють.

Слово «розмовляють» боліло.
Наче ніж.

Марина відвернулась, щоб той не помітив блиск у її очах.

— Продовжуйте спостереження, — тихо сказала вона. — Я хочу знати всі їхні рухи.

Даша взяла горнятко теплого чаю й сіла ближче до вікна.

Артем підійшов до неї.

— Можна присяду?

— Можеш.

Він сів.
Не надто близько, але й не на відстані.

— Ти щось приховуєш, — сказала вона прямо. — Я бачу по твоєму обличчю.

Артем видихнув.

— Я знайшов документ… про ремонт, який мали провести на тій дільниці. Той, де працював твій брат.

Даша напружилась.

— І що там?

— Там підпис людини, яка… не могла бути на зміні того дня. Вона була в іншій області.

Даша різко підняла голову.

— Тобто… документ підроблений?

— Можливо.

Тиша стала такою густою, що здавалося, можна торкнутись руками.

Даша стиснула пальці.

— Значить… смерть мого брата… була не випадковою?

— Я ще не впевнений на сто відсотків, — відповів він м’яко. — Але щось там точно не збігається.

Даша повільно кивнула.
Сльози підступили до очей — не крикливі, не розпачливі.
Сильні, тихі, небезпечні.

Вона підвела погляд на Артема.

— Чому ти робиш це? Заради мене? Чи заради того, щоб заткнути свою провину?

Артем зустрів її погляд спокійно, не відводячи очей.

— Я роблю це… бо хочу, щоб правда вийшла назовні.
І бо більше не можу дивитися, як ти несеш це сама.

Її серце скоротилось.

— Але ти — частина цього світу. Частина фірми. Частина того, що зламало мою сім’ю.

— І я це розумію, — він кивнув. — Тому я почав копати глибше. І я не зупинюсь.

Його голос був спокійним.
Але в очах — щось, що вона не хотіла бачити.

Щирість.

Не різко.
Не небезпечно.

Але стук у цей будинок здавався чимось надто несподіваним.

Артем підвівся.

— Я подивлюсь.

Даша затримала подих.

Він підійшов до дверей, глянув у вічко — і закрив собою отвір так, щоб вона не бачила.

Після короткої паузи сказав:

— Це охоронець. Хоче доповісти.

Він вийшов на ганок, прикривши двері за собою.

Даші здалося, що він говорив дуже тихо.
Тихіше, ніж треба.

Щось у цьому насторожило її.

Вона підійшла ближче, але не виходила.

— …Так. Я знаю. Стеження?.. Добре, тримайте дистанцію… І ніяких контактів… Так, я повідомлю…

— Потім поговоримо, — закінчив Артем і повернувся всередину.

Даша стояла біля столу, намагаючись не показати, що чула уривки.

— Все гаразд? — запитала вона.

— Так, — він сказав занадто спокійно. — Просто рутинні речі.

Вона відчула холод.

Він щось приховує.

І вперше за час у цьому будинку вона відчула:

непроговорену правду
між ними
важчу, ніж будь-який страх.

— Ти мені не довіряєш, — сказала Даша різко.

— Я просто не хочу тебе турбувати.

— Турбувати?! — її голос зірвався. — Хтось стежить за нами там, за вікном, а ти кажеш «рутинні речі»?

Він завмер.

Її очі блищали — не від сліз, а від емоцій, які вона довго ховала.

— Ти хочеш, щоб я тобі довіряла… але приховуєш від мене половину правди. — її голос тремтів. — Як я маю почуватися?

Артем ступив крок до неї.

— Я роблю це не через недовіру.

— То через що?!

Він мовчав.
І нарешті тихо сказав:

— Через страх.

Ці слова вибили повітря з грудей.

— Страх? — прошепотіла вона. — Чого ти боїшся?

— Що з тобою можуть зробити, — його голос став твердішим. — І що ти підеш.
Від мене.
Від цього будинку.
Від правди.

Між ними повисла тиша.

Важка.
Небезпечна.
І чесна.

І саме тоді, коли вони стояли так — надто близько, надто емоційно —
на телефон Артема надійшло повідомлення.

Коротке.

Але те, від чого він зблід.

«Ми знайшли ще один документ. Той, що змінює все.
Це стосується аварії… і не тільки її.»